Завантажити

Кіндрат, Сергій, а над всім Рона.
Десь опівночі всі вийшли. Глибока, чорна, мов угіль, ніч Все мовчить, тільки вітер поволі по верхах дерев ступає зачіпаючи ту чи іншу галузку. Але внизу кущі бозу, що от чують ронівський будинок, мовчать зовсім, І молоді смеречки мовчать. Грабовий висад також стоїть непорушне й мовчки. Далі садові дерева — яблуні, що закривають гіллям і невидиме небо, творячи темноту густим мороком.
Парубки йшли поволі. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергій. Кіндрат зістався в ронівської наймички. Антін з Демидом обнялись, тупали по вогкому снігу й намагалися співати...
Трохи нижче над самою дорогою, де було кілька кущів ліщини, на стежці щось лежить. Щось чорне.... Володько й Олег насилу помітили й майже спіткнулись. Чорне миттю зривається й світить Володькові в обличчя електричним ліхтариком...
— Який чорт! — гукнув Володько. Але в той час зо всіх кущів вибігли люди. Володько відчув на голові міцні удари чимсь твердим. Миттю підняв руки й схопив чийсь кілок. Від несподіванки з'явилось безліч сили, рванув кілок через голову наперед, відчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар спав. Кілок зістався в його руках. Був на пригірку. Знизу бігли проти нього три чи чотири чорні постаті, але він розмахнув кілком і бив зверху просто по головах. Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влучає добре, і, хоч це йшло швидко, відчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але саме тоді його вдарено по голові. Раз, раз, раз!.. Чути, б'ють, хоч не болить, тільки бризнула кров і посочилася з-під кепки на чоло. Потім хтось схопив його кілок. На голову падали все нові удари... Він пригнувся, й кілок виховзнув з його рук. Почав тікати й біг вниз понад проваллям дороги. Не бачив нічого, крім снігу під ногами, нічого не чув і навіть забув, що тут десь його товариші. Здавалось, що вони десь зникли, а все, що сталося, рухнуло на нього самого. Пробіг кроків п'ятнадцять і оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кілком, і Володько побіг далі. За ним чути матюк, і одночасно на його голову вище вуха над чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув і пальцями обох рук торкнувся снігу. Але зараз зірвався знов і смертельно схвильованим голосом викрикнув:
— Ільку!
Він не здавав собі рахунку, що це дійсно Ілько, але голос, що матюкав, здавався Ільковим... Володько побіг три кроки й клякнув знов... Знов торкнувся пальцями снігу й знов зірвався. Потім ще раз клякнув над самим проваллям дороги, причому послизнувся й полетів сторчголів.
На цьому скінчилось. Ця подія налетіла несподівано й швидко, як буревій. Загуло, закрутило, кілька неясних викриків, тупіт і — зникло. П'ять-сім хвилин —не більше.
— Володьку-у-у! Володьку! — це біжить згори Олег.
— Олег! — викрикує Володько. Олег пробіг було, але круто повернув і стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У голові і шуміло й очі запливали мокрим. «Ах, чорт... Ах, чорт!..» — повторяв він. Правою рукою впирався в сніг, лівою згрібав з чола кров, що лилася безупинно. Болю не відчував, тільки в голові шуміло... Олег був надзвичайно схвильований.
— Що тобі? Що тобі? А я пізнав. То був Ілько. Я спіймав за полу його венгерки, але він мене навідмаш вдарив. Ах, коли б я мав кілка... А Антін одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також був... Він вдарив Демида... їх було з десять...
— Але ж Йон у поліції...
— Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надійшли Антін, Сергій і Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергій засвітив ліхтарку.
— У-У-у! — вигукнули всі, побачивши Володька.
— Що? — казав він спокійно й посміхався. Той сміх виглядав дивно. Криваве обличчя й білі зуби.
— Розбили голову? — падали запити.
— Це так, як мені у Башківцях,— сказав байдуже Антін.
— Ах, шкода... У нас не було ніякого патика... А напали на одного... Всі погналися вниз... І Йон, Він був. Я бачив.
— І я бачив,— сказав Демид.— Він мене потягнув через спину. Я розмахнувся, але він втік.
— А я підбив одного... Здається, Трохимового Кіндрата... І Впав на нього, а він вереснув, як заєць... Так запищав.
— Куди ж тепер? — питав Сергій.
— Тільки не додому,— сказав Володько.— Вернемось назад. Я мушу обмитися...
Він зняв кепку й обережно обмацував голову.
— Ціла ще... Нічого! Загоїться... Той останній удар мене зрізав... Це був Ілько... Чув його лайку.
— Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як війна то війна! — сказав рішуче Антін.
 
XII
 
На голову Володька, крім тих кілків, валилось все більше й більше неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку. Боліла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матері. Прикрив струпаки волоссям і так ходив. Але з кожним днем біль не зменшувався, а навпаки. По селі скрізь говорили... Про нього, про Йона, про козака. Втручалась поліція. Кликали всіх і питали. У понеділок прийшла «повістка»

читати