Завантажити

присунулась трохи ближче. Голос її став інтимніший.— Сниться мені, що я вийшла в поле за черешні... Сонце таке... Жита... А між житами дорожина... Тільки не та, що йде до двора, а якась інша... Йде десь туди, до діброви... Така довга, довга... А навкруги жита... Я, знаєш, іду й зустрічаю... тебе... — Вона подивилась йому в вічі, так ніби ще тішилася своїм сном.— Ти тоді був у тюрмі, а я лежала. Від того дня мені полегшало...
Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хаті стало тихо. До того в лампі вигоряє нафта, і її світло починає поволі згасати.
— Треба йти,— майже пошепки говорить Володько.
— Чого. Сиди.
Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:
— То нічого... А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селі. Ще не можу... А ти прийдеш? — повторила вона... — Прийди. Скорше. Я буду чекати... На наших не дивись. З Ільком я не говорю. Я в нього все одно не буду.
Вона провела його в сіни, потім до порога, далі на двір, хотіла ще далі, але він не пустив.
— Змерзнеш... Вернися...
Але вона тримала його обома руками...
— А ти трошки мене обійми, і я не змерзну... Ну, от... Боже мій, Боже мій !..— І вона урвала слова. Він горнув її до себе щиро, обережно. Вона тулилася ціла, мовчки, з запертим диханням, підсилена й одночасно непевна.
Ніч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густі обриси дерев закривали обрії, робили затишок і творили спокійний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежою.
Після того Володько мав добрий настрій, І дні були гарні. Світило сонце, гинув не тільки сніг, а й лід. Місцями земля, протряхала й сіріла. Горобці радісно цвірінькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Півні виводили свої родини на городи, високо піднімали горді, оздоблені голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час від часу вони уважали за потрібне затріпати крилами, витягнути шию й голосно на цілу околицю затягнути своє «кукуріку». Це для того, щоб і сусід його чув і заздрив йому... А заспівавши, довго вслухались, чи не почують гідної відповіді, й при тому кидали оком на всі боки та похитували «коралями»...
Люди почали ходити говіти. Ті, що мали більше часу, й побожніші не бажали тягнути сповіді до останнього тижня. Йшли «до запису», чекали своєї черги й кожного вечора слухали вечірню... Настя також говіла. Потім буде тіснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого критого чорним сукном кожуха-бекешу і йшла до церкви. Сповідав молодий піп, що заступав хворого о. Клавдія.
Матвій все вів своє господарство. Як добрий капітан корабля, так і він не покладав ні на кого надії, а вів сам свій корабель. Він думав за те й за інше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, він ішов кожний день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись ні на болі, ні удари, що сипались на його стару голову. Він ішов спокійно, певно й рівно. Хай там що робиться, а він тут на своєму... господар і пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тільки помітить маленьку перешкоду — він іде, торкається вправною рукою й усуває її.
А Володько, крім читальні, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що він писав? Хто може сказати. Пише. Папір, чорнило, перо... Щось там, на краєчку стола сидить і пише. Чи є хто в хаті, чи нема, найкраще ввечері. Ні батько, ні мати, ні тим більше Хведот не питали, що то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай, зрештою, пише. Іноді він пише від самого ранку... Прилипне до того столу й не відірвеш. Аж вечором якось встане — червоний, майже п'яний, нічого не говорить, їсть, що дадуть, і відходить...
— Ах, Боже, Боже... — таке зітхання виривається в Насті і, коли вона в церкві, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона так за нього боїться, бо ж... Господі Та ж що з нього вийде? У цілому селі нема такого. І то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним обличчям! Охорони його й поведи по добрій дорозі Хай не зійде на безпуття. Мати Господа мого,— благаю тебе я, грішна й недостойна !..
Молитва матері мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її... Мати... Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любові, краплини крові свого серця, свої гарячі сльози, цілу, як є, себе... Нема більшої істини, як та, що вложена в слово Мати, з якої відходить навкруги все, обняте життям.
 
Одного дня Володько захотів до міста. А чого? Іду і вже... Він потребує на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по коліна й що дома нема зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де хороняться вузлики з грошима... Потім дав синові відчепного півзлотка. Син подивився, взяв, але не сказав нічого. Він переконаний, що це йому мало, а хто йому дасть ті десять чи кілька грошів, що будуть йому бракувати. Але

читати