Завантажити

села. Все ще був веселий і бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотів зайти до Наталки. Навіть деякий час постояв на роздоріжжі перед селом, але все-таки не відважився. Ще рано... Бачили б зайві очі... Пішов своєю дорогою. Зайшов до Сергія. Нема. Кудись подався. Пішов далі. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоі хати гармидер. На вулиці в болоті троє, без шапок, людей. Обнімаються, пхаються, кричать. Видно, п'яні. Володько підходить.
— Добрий вечір!
— А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! — це сам Тараско. Товстий, куций, без шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.— Гість... Оце так гість!
— Що тут є? — запитав Володько.
— А, знаєш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина зродив... Як той Іаков... Тільки той зродив дванадцять колін, а я щось п'ятнадцять, чи скільки... А ці ось б'ються. Кум Никон за Леніна, а кум Санько проти... І розбери. А я кажу: плюньте на Леніна. У мене сьогодні празник. Я сам кумуніст, а все-таки кажу: за царя жизнь ліпша була.
Ні? Володьку, ні? Скажи сам. І «водка» була як слід і свобода... Ні? Хто знає з «червоною головкою», ніколи не забуде Ніколки. Я сам його патрет повісив... Їй-бо! У мене в хаті... Зайди побачиш... Висить... Скажуть, ти кумуніст, а я — дивись. І на Миколку... Який я кумуніст, коли в мене цар висить... Ні, Володьку? Скажи сам... А це мій кум Никон... А це Санько... Помири їх! Плюньте на Леніна... А ти, Володьку, ходи... Ні, ні... Ходи! Ти ж знаєш мене... Не знаєш? Забув? Забув, як колись у Никона... Е, я ще тоді був «халастой», вдовець, а сьогодні п'ятнадцятий раз батько. Ти ж мене знаєш. Ні? Я ж Степан Тараско, ні? — майже за кожним словом він повторяв своє «ні». До Володька підійшов також Никон:
— Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тітку, тепер знову став батьком. А я хотів його Килинку взяти.
— Куме! — кричав Тараско так, ніби це вже йому остаточно вирішене.— Візьмеш. Кажу: візьмеш. Даю тобі її. Моя дочка і я — одно. Даю! Будемо кругом свої. Тільки ти того... Ну, кумуніст... Ну, безбожник... Але... Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся й нізащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бійсь попа! Не з'їсть. Я кумуніст також, але хрестити треба. Ні? Володьку, ні? Нехрещена дитина — не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горілки купив... Як же його не хрестити... Але зайдем! На дорозі не хрестини. Никоне! Саньку!.. Тягніть його!..
Володька взяли під руки. Він пручався. Тараско підпихав... Тараскова хатка на пригірку. У сінях, у хаті люди.
— Не пручайся, Володьку,— крекче Никон.— Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо мною за куму... Ганка!.. Ні! Стій! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там! — кричав він ще з порога.— Володькові горілки! Не вип'єш — вб'єм!
— Ти ж комуніст! Якого чорта!
— Не ображай, Володьку! Мовчи! — А потім, коли вже Володько випив і сидів на покутті, Никон казав:— 3 тим комунізмом мовчи. Який я в чорта комуніст.
— А що ти є?
— Никон.— Він це сказав і спохватився.— А раз «її» нема... Ні там, ні тут... Так що ж? Де та твоя Україна?
— А Ленін є? — гостро сказав Володько.
— Ленін?
— Дай Боже! — перебив веселий Тараско.— Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стіну. Образів на ній не було, а цар висів. У старих, з образу, рямцях. Володько пізнав портрет. Це зі школи, тільки обрізаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, і зуби його блищали від сміху.
— Потягнуть вас за нього,— сказав Володько.
— За царя? Ніколи! Таж це був цар усім. Ні? А Варшава не була під ним? Забув? Того!
До Володька присіла Ганка. Вона була напідпитку... Тараско заспівав: «Гей, куме, куме, добра горілка, вип'ємо, куме, ще й з понеділка!» Ганка йому підтягнула. За нею Никон, за Никоном інші. Всі тягнули грубими, сирими й п'яними голосами. Володько відчув, що п'яніє. Йому підсунули пісну, на олії смажену капусту, і він їв заржавілою, осібно для нього принесеною ложкою. Потім не видержав і сам заспівав. Ганка присунулась до нього зовсім близько. Очі її блищали. Вона обняла його за плечі й співала... Всі ці люди веселі й щасливі, їх тут повно. На лавицях, на ліжках, у запічку. Чоловіки й жінки, кілька дітей, Тараскові дочки й та сама Килинка, що її хоче взяти Никон, і Горпина, що колись за війни гуляла з капітаном, а тепер у короткій спідниці, у «тухлях» та довгих панчохах прибула на хрестини з міста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо. Справжня пані. Навіть коси підтяла. Володькові також добре. Всі його люблять, всі до нього п'ють, всі сміються. Перед ним вирує людська маса, і він між нею як свій, як одна цілість. Никон кілька разів намагався виправдуватись. Він тоді... Знаєш? Там, у панському саду? Він там, їй-Богу, не був. Він має свідків. Як почув, що Володька хочуть бити, він сказав: хлопці! Подуріли? Як можна на

читати