Завантажити

Володька?.. Але Йон побив козака й уже не міг спинитись... З поліції просто забрав хлопців і пішов... Але він туди не ходив... Їй-бо, ні!
Потім він ще говорив.
— Поїду,— каже,— звідсіль... Ну його к чорту. Минулої ночі хтось у Архипа вибрав з льоху бараболі, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрібні мені бараболі? Що я, жінку, дітей маю? — він лайнувся матюком і сплюнув...
— Володьку,— шептала з другого боку Ганка.— Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гніду пляшку...
— Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього... — То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, він брав і пив. Одну чарку, потім другу. А сам Тараско, ніби розчулився власною добротою, підсів до Володька.
— Тихо! Не кричіть! — умовляв його Володько. Він хотів звестися та йти.
— Нє! Досить мовчати! — кричав Тараско, схопив порожню пляшку і вимахував нею над головою.— Кричати буду! Хай чують всі! Нє, нє! Ще не підеш! Сиди!
— Піду, піду! Я вже йду! Йду! — він встав, а за ним встали інші. Ганка також встала. Тільки Никон сидів. Опустив голову на руку й сидів. Потім зненацька голосно заридав. Всі обернулися в його бік.
— Никоне! — вдарив міцно Володько по його плечах.— Баба ти?
Никон зірвався, вдарив міцно по столі кулаком, аж підскочили шклянки, і диким, п'яним голосом через плач заревів: — Не дозволю! Яке мають право мене робити злодієм? Я не крав! Не крав! Я нічого не крав! — Він гатив кулаком за кожним словом.
— П'яний,— добродушно проговорив Тараско.— Лиши його.
Володько дійсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворі дихнув свіжий, холодний вітрець, і стало краще. Але все-таки був п'яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
— Ти тут? — Це Ганка.— Проведеш мене? Володько не відповів, пішов у сіни, знайшов Тараска, розпрощався й пішов.
— Чекай! — неголосно гукнула Ганка.— Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Ніч зовсім темна, тільки зорі яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попівське подвір'я. Десь там під хлівом низьким голосом гавкав Казан. У кімнаті о. Клавдія світилося. Минули попівське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом вмовкла. Тільки дійшовши до свого городу, тихо сказала:
— Володьку. Чекай.
Тут він ішов наперед і на голос зупинився. Вона підійшла, взяла його руку.
— Володьку! Ти сердишся?
— Чого?
— Чого ж мовчиш?
— А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рівна, ніби твереза. Мовчки дивилася в його очі, цілим тілом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рівно. Дивився так само на неї, а потім раптом обняв її й тісно, тісно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
— Будеш? — Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,— Будеш?
Вона сама не знала, які то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тісніше й тісніше горнулась... Потім підкинула голову й впилася в його уста. «Підем!» — так само пошепки кинула. Він піддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горіли. Швидко вела його попід вікнами за руку. Широкі двері... Відчинила й потягнула його за собою. Двері знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далі, далі... далі... Під ногами зашелестіла солома... Обняла його знов міцно, і обоє звалились у якусь бездонну прірву...
 
Над ранок Володько вийшов з клуні. Не хотів іти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустріти люди. Ганка провела його через садок на городи. Біля задніх воріт поцілувала, спитала, чи прийде ще... Лишив її й пішов.
Схід вже сірів. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубі й зненацька згадав собі: весна, проліски... Струнка дівчинка, покрапаний ластовинням носик, розумні, сині очі. «Що ти тут робиш, Володьку? Де твої проліски... А хоч, я дам тобі цю квітку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?» Засміялася... Білі, рівні, дитячі зубки... Білі квітки й сині, блискучі очі... Тоді були діти... У душі, у серці, в голові... Спомин... Йде по тій самій землі, тільки тепер не той. Але так мусить бути.
Збоку стояв дерманський ліс. З заходу віяв холодний вітер і ліс безупинно шумів. Небо швидко крилось сірою хмарою й обіцяло сніг... Деякі сніжинки вже спадали, але не падали на землю, а летіли наперед по вітрі.
Володькові не хотілося йти додому. Краще оминув би його... Але треба йти. Прийшов. Вже було зовсім видно. Мати поралася біля печі, Василинка пішла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, і, ледве світ, вони обидва поїхали на Ронівське.
Володько скинув свої

читати