Завантажити

волі затремтів і змішався. Йон дивився на нього спокійно, з усмішкою. Він бачив, що Володько його боїться, і це його тішило.
— Я тебе чекаю,— сказав він ніби спокійно, але це не зменшило Володькової неприємності. Навпаки. Тим більше, що Йон весь час тримав праву руку в кишені. Що він там має? Володько тимчасом тільки стоїть і дивиться з голими руками.
— Не бійся! — байдуже сказав Йон.— Не хотів би зійти зо мною трохи набік? Тут на дорозі ніяково. Хочу поговорити...
— Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? — нарешті проговорив Володько. Намагався надати собі бадьорості, а на думці мав: «Що буде, то буде... А я з ним буду битися...»
— Можу вбити,— так само байдуже проговорив Йон і вийняв з кишені руку. В руці був револьвер. Володько випростався. Хвилинку він не знав, що йому робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторі почав гавкати собака, і це його трошки підбадьорило.
— Не бійсь... Не бійсь,— насмішкувато проговорив Йон і сховав руку з револьвером.— Нічого не зроблю. Ходім. Хочу поговорити...
Вернулися назад і попід Ет-Тоєвим городом дорожиною пішли до дерманського лісу. Володько все тримався обережно. Рука в кишені не давала йому спокою. І коли вийшли геть під ліс, Йон почав...
— Та не бійся. Тебе стріляти не буду. Так тільки — налякав... Хоча ти й свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирюєш село? Ідіот. Культура!.. — іронічно процідив він крізь зуби. Хвилинку помовчав і добавив: — А хлопців моїх не чіпай. Чуєш? Це я тобі зазначую. Жінку — можеш... Плювать мені на неї, а до хлопців зась? Грай собі футбол... Можливо, виграєш свободу... Віриш ти, що так щось зробиш?
— Вірю! — твердо сказав Володько.
— І дурень! — не менш твердо відповів Йон.
— Ще не відомо, хто з нас двох...
— Ти! Це ясно. Просвіта, футбол, пан Рона... Що той ідіот? Грає в шахи й виписує Ілюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його прибічник. Я не вірив, що ти будеш така зрадниця.
— Йоне!
— Я не Йон! — різко перебив Йон Володька.— Я був ним. Сьогодні я людина. Колись міг мене вкоськати... Сьогодні не вдасться!
Стояли один проти одного. Місяць лив на них своє сяйво. Густі тіні клались набік. Недалеко чорною стіною стояв ліс. З другого боку хутори, молоді садки, білі хати під місяцем... Йон стояв спиною до місяця. Дашок його кепки кидав густу тінь, що ховала в собі чітко закроєне, виразне обличчя. Натомість Володькове моложаве, свіже лице зовсім залите місячним сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тінь над чолом. Вираз його добрий, тепер поважний і трохи схвильований,
— Знаєш, Йоне? — почав Володько. Голос його зміцнів і вирівнявсь.
— Ну? — відповів той понуро...
— Мені здається, що ми обоє зле робим...
— Що маєш на думці?
— І ти помиляєшся, і я помиляюсь...
Йон подивився на нього, мов на божевільного.
— Ти помиляєшся,— сказав він рішучо,— але я ні. Мене розуму не вчи. Сам вже виліз з пелюшок,— Тут він говорив довго. Речення певні, уривні; слова сердиті, як і колись. Він розвивав перед Володьком свої плани. Видно було, що він не стратив надії переконати того «ідіота», спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. І коли той скінчив, він сказав:
— Так, Йоне! Коли б ми — ти і я — разом... Ми дещо зробили б... Можливо, колись ще зійдемось. А поки що наші дороги розходяться... І то протилежно...
— Але хлопців моїх не зачіпай! Ще раз кажу! Тепер можеш іти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
Володько відійшов. Йон довго стояв на місці, проводив його поглядом. Потім повернувся й швидкими кроками пішов у ліс.
Ця зустріч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається. Можливо, він і сам хотів би таким бути. Рішучість, певність себе, виразність. Він був так піднесений і схвильований, що не хотів йти спати, а хотів йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Він же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що — любити. Можливо, ще крок, і він назавжди стратить молодість, весну, любов... Йонові слова влили в нього силу. Він не пішов додому, а повернув назад у село. Через кущі, через Титів город вийшов на дорогу, що веде вниз до криниці, повернув праворуч й пішов долиною. За півгодини він піднімався під гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як її викликати?
Зайшов під Настану хату й застукав у вікно.
— Хто там? — почув за хвилю, й у вікно виглянула пелехата жіноча голова.
— Є Настя? — спитав Володько.
— Насте! Тебе кличуть,— чує Володько мову за вікном...
— А хто там? — питає Настя матір.— Володько, чи яка біда...
За хвилину двері сіней рипнули, і в їх обрамованні з'явилась Настя. Вона боса, у білому, накрита рядном.
— Володьку? Це ви? Так пізно?
— Не пізно... Нам ніколи не пізно! — весело сказав Володько...
— А в мене була Наталка. Довго сиділа й

читати