Завантажити

Всього сказати не можу, бо живемо... (знов небезпечні слова). Крапки. Ті крапки хай наводять кожного на думку. Ті порожні місця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити тепер. Хай відгадають їх колись. У дужках завважу, що я цілий день помагав біля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я її кохаю...»
А за три дні писав: «З травня. Неділя. Пан Гліб уперше «святкував» конституцію. Йшов зі шкільними дітьми до церкви. Мав обв'язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церкві були самі діти й пан Гліб. Вечором тренінг. Мені підбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я її кохаю...».
На другий день нотував: «У нашому селі не переведено шкільного плебісциту. Я не мав часу, інші не догадались. Але ось продовжили на півмісяця термін. Мені заслали нашвидко декларації. Я був у п. Гліба. Він дав мені список шкільних дітей, але просив: ради Бога! Не кажіть нікому. У його кімнаті зник зі стіни Шевченко. Зістались тільки дві листівки — Міцкевича й Толстого в довгій сорочці без взуття. Я розділив декларації наполовину — собі й Сергієві. Потім ходив з хати до хати. Ось розмова з Кузьмою Музичуком (довго і вперто пояснюю закони).— І це треба підписати? — питає.— Так.— І йти до волості? — знов питає.— Так.— І щоб вуйт затвердив? — Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду).— А хто ще підписав? — Кажу. (Дядько довго розгойдується).— Та... — поволі, уривно говорить,— воно, коли сказати правду... Понятно... Діло хороше... Понятно, що по-своєму воно так... Раз я, примером, українець... значить, по-моєму мусить бути... Але добре, коли дитина й чужих язиків навчиться... Примером, німецького, або, скажім, французького... Када я був на фронті... Ми от, примером, стоїмо отак, як сусідова хата, а ниприятель отак трохи далі... Рукою подать... Бували перемирія... У німців водка, у нас хліб... Вони, сукини сини, вилізуть на окоп і махають руками; камрат! камрат! Гиб майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. І бачиш пляшку й не розумієш... Аж посля догадалися, та революція прийшла...
Тривало півгодини. У мене на чолі виступив піт. Дядько все-таки підписав... Обтер два рази руку и підписав».
«Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу, неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жінку).— Шкода? А на чорта вона мені? Хай там вчать і по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
На його обличчі багато віків неграмотності. Залізна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларації. До волості також піде. Як всі підуть — піде... Фу! Втомився! Тридцять сім декларацій! Те саме в Сергія».
«9 і І0 травня. (Пишу одинадцятого). Дві біди: протокол поліції за декларації й «вуйт». На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу... Жовта, нова бричка, гніді, з калаталами, коні. Зупинився в нового старости.
Цього дня падав дощ і гриміло. Я трохи мав можливість відпочити. Зайшов до Левинських і заграв з Романом партію шахів. Він мене три рази обіграв. Потім прибіг десятник... Задиханий.— А я,— каже,— за вами по цілому селу ганяю... Вуйт! Вас кличе вуйт!
Йду. Роман каже: віднеси до читальні шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозі до читальні. Але читальня закрита. Йду з шахами перед «світлі» вуйтові очі.
У старости велика, нова хата. Кухня, кімната... У кухні смажиться ковбаса. Входжу до кімнати. Повно народу. За столом «його величність» вуйт. Направо й наліво дядьки. На столі білі й гніді пляшки. Вуйт червоний, мов місяць під мороз. Побачив мене... Встав... Насупив брови... — Володимир Довбенко? — суворо,— Пустіть! — Дядьки дали йому дорогу. Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... — То це ти? — А очі жмуряться, і губи кривляться.— Я! — сказав я й відступив,— Бандите! — хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,— Як з'являєшся? — Вирвав від мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима... мовчали... посміхалися... поважніли... знов посміхалися. Вони видавались мені ідіотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'яні й ідіоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста мої швидко висихають і очі горять. Вуйт мене арештував. Два наші десятники посадили мене на лаві біля мисника. Вуйт ходив по хаті, кричав, тупав, йому дослівно бризкала слина. Я сидів на лаві й з-під лоба дивився. Груди мої швидко піднімалися. Я задихався від люті й образи.
Потім вуйт роздумав.
— Пустіть його! Тут для нього повістка. На! Маєш заплатити тридцять злотих...
Дав мені «наказ платничий» з суду за золото. Для цього він мене викликав, але забувся. Мене пустили. Ідіоти, що дивились на мене, зітхнули вільніше. Вони були перелякані й здивовані. Я вийшов до кухні й випадково поглянув на стіл. Там стояла тарілка ковбаси й трохи далі лежала свіжа пошта. По звичці сягнув по неї. О! Далі писати тяжко... Там був журнал, до якого перед місяцями я вислав листа.

читати