Завантажити

треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тоді ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хати й городжені клуні. А кругом були лішники... сад... (Тут Матвій себе перебив). Сад? Не такий сад, як це... От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок... Але гарно було... Весна, бувало, прийде, так того квіту... Я щось тепер і не помічаю такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить. Соловії ото зграями літали... Не знаю, де вже те й поділось... А отам... Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно... І річка звідти витікала... Ми вже після... Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почади люди «з-за рову» копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка... Але маленька... струмочок... І тепер він є... Отак було... Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини... Хто його Запорожжем назвав — невідомо... Ми... — я та Єлисей — не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке — ніхто не знає... Навіть ми, ніби запорожці... Та й почав я докопуватись... У монастирі був дуже старий чернець Зосима... Він знав багато... У-у-у... (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)... Книги різні читав... Старі книги... Знав і перекази... Людей дуже старих пам'ятав і розпитував їх, і все списував... Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише... Двері його келії не замикалися... Прийдеш, постукаєш, а він не чує... Відкриєш двері, а він пише й не чує... Коли торкнеш за рукав — відірве очі від паперу: «Це ти, Матвію?». Мене вже знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!
Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:
— Так от він раз мені й каже: «Е, Матвію, Матвію... Не знаєш ти свого роду... А був то рід славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже... І був то козак, каже, не посполитий, а зацний...». Так і сказав... Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже» як Січ Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осів там на Запоріжжі й хутір заложив... Це був наш предок.
Матвій знов перервав свою мову... Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе... По короткій перерві Матвій продовжував:
— Минули роки... Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками. Не знаю, як забули про своє накорення... Твій дід — мій батько — був вже мізерна людина... Пив, і це його згубило... Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати... Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце... І от ти бачиш...
(Коротка перерва).
А от сьогодні пішов я до церкви. Чую, так і так... Щось там, ніби, у кооперативі... Говорять, говорять і чую: ти, мій син...
Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:
— Ні, сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав... Перед церквою...
— Тату! — крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від хвилювання тремтіли.
— Не треба! — твердо сказав Матвій.— У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії... А по часі додав:
— Не бійся! Прийдуть, то прийдуть... Візьмуть, то візьмуть... На небі є Бог... Його ніхто ще не обдурив... Не обдурять і «вони»...
З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту прямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов укопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні... Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце...
І Володько знов відогнав свою малодушність. «Прийдуть, то прийдуть!»... «Візьмуть, то візьмуть!» — звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому... А решта світу може й не вірити.
 
XIV
 
Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двоє поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла надвір... Зчинила лемент... Але вийшов батько, і лемент втих.
Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака — і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само

читати