Завантажити

дві половини. Але все одно. На весну беруся за це діло. Я вже. над цим думав. Нема кому тренувати... Я ж нічого не тямлюся в тій,справі...
— А Михайло Рона? Він грає добре. Тільки чи захоче він іти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Він ентузіяст...
Потім Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й відходили різні люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара увійшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пішла в дитячу кімнату. Олег провів трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечоріло. Небо затягнуте сірою хмарою, й починає падати рідкий, тихий, лапатий сніг. На вулиці проти козака стояв гурт людей. Чоловіки й жінки. Між ними Володько пізнав Ганку. У чорному, довгому пальті, зав'язана гнідою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, міцна, з ясними синіми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав «добрий вечір» і звернув у напрямку до Сергія.
Не застав його дома. Був тільки його батько Макар і сестра Мотря. Макар, видно, спав, тепер звівся з розбитого ліжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана.
— Не знаю, де він,— понуро буркнув на Володькове запитання. А після додав: — Ну що ж?.. Ти з панами?
— З якими панами?
— Хіба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но... Тобі то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собі під ноги й розтирав чоботом.
— Сергій пішов до Рони,— сказала Мотря.— Прибігала два рази Григоркова Вірка, щось йому шептала. А потім він пішов. Взяв книжку й пішов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Біля школи зустрів ту саму Вірку.
— А я вас шукаю,— сказала вона.— Була в Сергія і то . два рази.
Вона дивиться на Володька весело, її гарні карі очі сміються.
— Може, ви зайдете до нас? І тата нема, і мами нема, а Терешко десь повіявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо задніми дверима. Перед козаковою «лавкою» багато людей.
— Хто ж то хоче бачити?
— Все будете знати постарієтесь. Побачите.
Володько зайшов з Віркою до хати. Дійсно, не було нікого.
За стіною в крамниці козака чути гамір. Перед вікнами на вулиці гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи відділяється й відходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряжені парою гарних коней з балабонами. Хата розділена на дві кімнаті. Вікна від дороги завішені серпанковими завісками.
— Зайдіть до кімнати,— сказала Вірка. Володько зайшов. Біля столу сиділа Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим він бачив. Володько не виявив ні здивування, ні радості. Звичайно привітався. Вона була також поважна й байдужа.
— Я хотіла тебе бачити,— сказала вона,— Ще вчора почула, що ти вернувся... (Коротка перерва. Вірка в цей час вийшла). Ти здивований?
— Ні, Ганко.
— Я вже два тижні Йонова.
— Знаю.
— Так сталося. Я...— Вона опустила очі вниз. Довгі вії прикрили їх. — Я не знала, як все буде... — Мова її затиналася. Слова виходили нерівне. Володько присів на лаві, заложив руки в кишені й витягнув ноги. Дивився в ЇЇ обличчя.
— Все добре, Ганко... Так,— сказав Володько.— Ти добре зробила. Я не маю нічого сказати. Те, що між нами було? Ну, Боже мій... Так буває не раз і не тільки з нами. Життя обертається й все обертає з собою...
Ганка мовчала. Володько встав.
— Я мушу йти,— сказав він.
Ганка підняла на нього очі. її погляд можна було читати... Такий він був виразний і ясний. Він казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слів не було, і Володько намірився вийти. Навіть не подаючи руки. Вже на порозі почув:
— Володьку!
Він повернувся й зупинився біля одвірка. Допитливо дивився на неї.
— Я хотіла тобі сказати... Вчора Йон був дуже сердитий... Дуже сердитий. Ти його оберігайся.
В той час у сінях хтось застукав. Чути рішучі, енергійні кроки. Ганка швидко привстає. Вона когось пізнала. Так. Швидко відчинились двері, і увійшов Йон. Володько не встиг відступити в другу кімнату. До того він і не мав наміру це робити. У хаті робилось темно. Першу хвилину Йон не міг роздивитись, хто є. Він ще раз обтупав сніг на чоботях і швидко проговорив:
— Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далі й побачив Володька. Це Йона здивувало.
— Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жінку? — сказав він енергійно.— Це добре. Старе приятельство... А де дядько? — звернувся знов до Ганки.
Ганка була схвильована, але відповіла спокійно:
— Дядько з тіткою на хрестинах.
Володько насторожився. В його вухах звучали ще останні Ганчині слова. І ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Ні. Він не сердитий, але прудкий і енергійний. Він зробив кілька кроків до Володька, круто повернув, швидко присів, але по часі встав знов. Володько слідкує за ним очима. Ось він підходить щільно до Володька, руки має в кишенях, очі мружить, уста кривить у в'їдливу усмішку.
— Ти мав би

читати