Завантажити

ще живого, з тією дівчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена... Тривалішою, ніж людське тіло, мовою...
По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив із саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані... На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.
Володько висловив братам співчуття і всі разом пішли до хати. У кухні поралася заклопотана матушка. У неї бліде, опале, мішкувате обличчя... Володькового співчуття і привітання вона майже не помітила.
— Глібчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? — питала і на швидко.
— Вони приїдуть... Ніна і він. Мабуть, і Женя... Я замовив... Завтра буде готова... — Це малась на увазі домовив
Галя, Роман, Саша. Короткі привітання. Дитяча кімната прибрана, одно вікно відчинене, посередині катафалк і на нім витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кілька свічок і хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсім маленьке і зовсім воскове. Чорне, гладенько причесане волосся облямовує вузьке, делікатне чоло. Білий, штучний віночок оздоблює голову.
Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман... Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полум'я свічок освічує його втілення.
Потім всі зібралися в їдальні. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, які мають бути вінки.
— Ну, а як вам? — спитала після Володька Галя. Вона має на увазі тюрму.
— Нічого,— відповів Володько.
— Виглядаєте добре. Не боялися бандитів? А як є в тюрмі? Мені цікаво... А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день... їй було зовсім добре... Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз були: Женя, башковецька учителька. Гліб мав час. Ми запрягли коні й поїхали. Боже, як вона раділа. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така і мила, така наївна... Сміялася, хотіла кілька разів злізти з воза й бігти. Ми їй заборонили. Об'їхали до Жолобок, потім ліс, потім назад дібровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора... Вночі... Десь так біля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потім оповів трохи про свої переживання.
— Ну що ж... Нічого особливого... Я колись уявляв тюрму страшнішою. Збита купа людей, сморід, крик, брязкіт ключів, вічне тупотіння на коридорі... Але видержати можна. Призвичаюєшся...
Гліб на хвильку також присів до Володька.
— Ви зовсім не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,— сказав він жартом.
— Ну, а як ваші справи? — запитав Володько.
— Ет... Ліпше мовчати.— Нахилився до Володькового вуха й прошептав кілька слів... — На другу осінь мене пересадять,— добавив уголос.— Пан інспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: «Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца». А коли були в моїй кімнаті, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається.
— А куди, не сказав? — запитав Володько.
— Ні. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Мені все одно. Але мама. Вона буде сама... Школа вже пропала... Я вже вчу тільки два рази «русінськєго»... Це на тиждень. Навесні має ніби бути плебісцит. То нічого не поможе... То все так собі. Забавки.
Перейшли на вчорашні загальні збори, але Гліб не має багато часу. Треба йти. Прийшов Оле:
— Що тепер робиш? — спитав він Володька.— Може б, ти розповів про своє... Як там велося?
Олег також питає за тюрму. Володькові вже набридло відповідати. Він жартівливо сказав:
— Тюрма чудова річ! Це є теперішня школа. Ціле наше покоління відвідає цю установу. А ти в семінарії?
— Як бачиш.
— Не зайдеш сьогодні вечором до Рони?
— Пішов би, але... Ти ж. знаєш. Хто там буде?
— Багато. Андрій Андрійович святкує перемогу. Вчора ж був бій.
— І ти підеш?
— Мабуть, Я тепер мушу скрізь бути. Тюрма збільшує бажання жити. Ніде не здавалось життя таким привабливим, як там. І тепер дійсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємності... Маю ще суд... Але все-таки настрій добрий.
—Суд?
— Так. Батько мав необережність дати мені перед відходом шість золотих п'ятирублівок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду... За моє жито мене й набито. Але пусте... Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке думати. А знаєш, що мені влізло в голову?
—Ну?
— Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кінець. Більше дозволу не дістанемо...
— А думаєш, піде?
— Чому б ні. Тільки шкода, що хлопці розбилися на

читати