Завантажити

говорити! Хто буде робити непорядки — попросимо за двері! Рона продовжував далі:
— Так. Визнаю. Маємо чимало недоліків... Бракує і досвіду, і традиції... І взагалі того всього, що зветься культурою... Але поки що ми горді і тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,— прошу направити. Прошу. Ходіть, беріть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я — буржуй, експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я відійду. І так я вже більше нічого не зможу на це давати... Всі мої десятини вже пішли... І здебільша на це саме... Але для чого той вереск, та істерія... Ми ж, дяка Богові, не циганський балаган, ані большевицький мітинг... А загальні скромні збори кооперативу...
У залі нова буря — крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають і Рона зрезигновано сідає. Його повні уста нервово стискаються, йому напевно смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
— Поки що слово має Андрій Андрійович! — кричав Сергій.
— Я зрікаюся,— махнув той рукою.
— Тоді прошу Довбенка,— сказав Сергій. Володько встав, гамір на залі втихомирився, його давно вже не бачили і були цікаві, що він скаже.
— Я,— почав він,— не маю наміру і не можу говорити багато і красно... Є дивно і одночасно приємно ствердити, що, порівнюючи за короткий час, я не пізнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию і ми все-таки рухаємось. Ще вчора ми німі риби, а сьогодні, диви, вже кричимо на ціле горло... І непогані маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би добрий хор... Хочеться думати, що старі знані часи святителів архиєпископів Антонія та Євлогія минули безповоротно, коли то було «малчать і нє разсуждать»... Трохи гірше, що вони лишили по собі спадщину... І досить-таки тяжку, досить глибоку і досить погану, якої ми ще не скоро позбудемось... Ми ще все і все — паки й паки — не знаємо самі себе — раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нація — товариші... Хтось, звідкільсь, щось нам нашепче до вуха і ми вже готові за те розпинатися, битися, ненавидіти один одного... Отже ж, здавалося б, що кожний з нас має на плечах свого власного баняка і кожний щось там у ньому варить. Та будьмо ж нарешті самі собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо ми і свої справи... Наші, кровні, тутешні і не тутешні... І мова, і освіта, і культура, і господарство, і політика... Чи маємо розпинатися лишень за когось?.. Кажемо — товариші! Певно, що товариші... Але мусимо також знати, хто вони, звідки вони і чого вони від нас хочуть? Ви знаєте ось мене, я знаю вас... Знаємо себе як облуплених... Скільки з'їджено разом капусти, скільки випито оковитої... Скільки наспівано, натанцьовано... А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет, поганих книжок, що я буржуй, що Сергій мало не якийсь банкір Морган... Тут ось між вами і мій батько... Хочте мені вірте, а хочте ні — а як ніяк не менше працюючий, ніж наш шановний товариш Йон... І книги, які ми тут читаємо, все-таки наші книги, нами написані і про нас написані... І газети, які ми читаємо — наші газети, видані у Львові, у Луцьку... І нашими людьми. Про наші справи... І я ніяк не можу зрозуміти, чому вони не подобаються нашому товаришеві Йонові.
Але я чую і бачу, що йому подобаються інші книги і інші газети... Видані десь інше... І кимсь іншим... Дуже добре знаємо, що то за книги і що то за газети... Там на них написано: пролетарі всіх країн — єднаймося! А хіба ж ми пролетарі? Ви, я, всі тут присутні?.. Ось хай нам наш товариш Йон пояснить, що то є пролетарі... Це є ті люди, що нічого не мають. Ні кола, ні двора, ні навіть імені, їм навіть кажуть, що вони не мають батьківщини... Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батьківщини. Він лиш сам по собі голий, босий пролетар... І що такі люди мають в цілому світі поєднатися...
Добре. Хай собі на здоров'я єднаються... Але мені не-відомо,чому товариш Йон і нас закликає до їх товариства... Ми тут у нашому селі живемо з діда, прадіда і ще прапрадіда... Тисячі і тисячі років... Це наша земля.. Наша батьківщина... І маємо ми тут поля, городи, садки, хати, клуні... І кумів, і сватів, і будні, і свята... Ні, ні, мої милі... Ми тут ніякі пролетарі... І я ось вас тут одверто питаю, чи хотіли б ви ними стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корній... Бо ціла кумедія в тому, що ті самі святі пролетарі, об'єднавшись поки що лишень на території царської імперії, під командою поміщицького сина Леніна і куркульського сина Грецького, рішили силою накинути свою владу всім людям усієї країни і все населення обернути в пролетарів. Відобрати від них все, що хто мав, зрівняти їх з тими найбіднішими і почати життя від печі. На їх мові це зветься диктатурою пролєтаріяту. На мові людській це було б насильством, безправ'ям, грабунком.

читати