Завантажити

чого хоче. той самий святий пролєтарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона... Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг... Приватники нас б'ють і в хвіст і в гриву... А він тут з тим комунізмом... То ж там ні одної грамотної людини, і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку... — Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався... — Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку...
— Дякую. Я вже поснідав.
— Е! Вип'єте! Це вже обід. Не роздягайтесь — замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? Навесні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав... Хай хоч хтось працює. Я... Ет... Який я, скажіть, господар.
Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики — ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було — не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.
Марко приніс на дерев'яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай, і Володько, своєю плутаною мовою... (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно) намагався пояснити поступовання Йона.
— Я знаю Йона,— казав він.— Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації... Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не організації, а настрій народних мас... По-друге, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві... Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені... Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.
— Можливо, можливо,— байдуже казав Рона,— але у нас тут... Тож кооператив народові... Це його хліб... Коли я відійду... Що це їм дасть?
Володько делікатно перебив:
— Дозвольте, Андрію Андрійовичу... Хочу звернути вашу увагу на одну справу... Оповідають, що ваш прикажчик приятелює з козаком.— Володько на хвилинку замовк... — І ще більше... Що він посилає покупців до козака, навіть коли має потрібні товари у себе.
— Не вірю,— рішуче відповів Рона.— Не може бути... Що Бухлов сволота — так, але що аж така сволота — не вірю.
— Але чим пояснити, що постійно маємо недобір?
— Бо мало купують. Всі ідуть до міста.
— А чому козак не має недобору?
— Бо він, по-перше сам... По-друге — наш народ ще не звик до кооперації. Це... Зрештою, ви це добре знаєте... — казав Рона.
— За шість років був час призвичаїтись. Колись же торгівля йшла... І були зиски.
— Розуміється... Були зиски... Бо були люди... Зацікавлення... Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрібне вдаватися в суперечки, він мав на це свій усталений погляд. Козак вів справу сам, особисто, незалежно... Кооператив це інституція, форма, бюрократія. Все догори ногами... У м'ясниці привезуть оселедців, у піст їх забракне. Але такі думки на Рону не впливали... До того ж він не економіст... Він тільки цю справу любить і в неї вірить... Хоча самої віри для цього мало.
Зрештою, це ціла філософія, тим часом треба думати про конкретне. Всі їх справи поважно загрожені і треба знаходити вихід. І саме про це йде мова... Яка кінчається ген по обіді...
— Ах, Володимире Матвійовичу,— казав на закінчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом,— село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю... А треба б трохи і неба...
Цього самого часу у хаті Трохима Пацюка, у тій самій низькій з малими вікнами кімнаті, де то за війни штабс-капітан Смірнов робив звичайно свій «рощот» за працю на окопах, велася жива нарада. Сиділи, стояли, ходили Йон, Ілько, Никон, Демид, кілька молодших парубків... Було і пару старших хазяїв — Терешко Соловей і Гнат Чорноокий... Одягнені у чорні ватові піджаки, настроєні ударно. Йон вів промову... Одруження надало йому поваги і взагалі він, як казав Сергій, «є дурний дядько».
— Отже, кажу вам, товариші... Наша перемога в наших руках. Маємо сімдесят п'ять відсотків членства. Я був у старости. Так і так, кажу... Мусимо забрати діло в наші руки».. Дамо молодших людей, рухливішу управу... А то ці проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер ніби він її підтримує, але, питаємо, чому?

читати