Завантажити

Бо вложив туди свої гроші... А коли не стане грошей, що тоді? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз на півроку, капіталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це ж ми всі знаємо і знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з ким пан Рона, коли прийде до крамниці, буде грати в шахи. Це, товариші, ніякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки зі .старого часу... І чи треба це терпіти далі?
Відповідь на це була проста:
— Викинути їх всіх до ста чортів і все,— загули всі майже в один голос.— В кооперативі треба навести порядок!
До Йона підступив маленький, згорблений, у підраному ватовому піджаку, спитий дядьчина. Це Сергіїв батько Макар.
— Знаєш, Йона,— казав він.— Вернувся Володько.
— Товариші! Вернувся Володько,— оголосив на голос Йон.
— Вернувся? Гов! — загули довкруги голоси.
І в цьому гаморі була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вістку і сприйняла її діткливо. Це молода Йонова жінка Ганка, яка поралась у ванкірі за бугаєм і виглянула на хату, ніби хотіла краще чути, що скаже Йон.
— Ви його бачили, Макаре? — запитав він.
— Був у нас вчора.
Йон не питав більше, але Макар сам додав:
— Було там більше. Мабуть, радились.
— Нам їх наради не цікаві,— відповів Йон рішуче,— Хочу сам з ним бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вішака короткого кожушка, підтягнувсь поясом, нічого не сказав і вийшов. Було після полудня, через молошно-сіру поволоку неба просвічувало сонце, зі заходу подував теплий, одлижаний вітер.
Йон одразу подався «на Дерманці», мав намір зайти до Володька, не застав його дома, невдоволений вертався назад, але біля Стратонової хати вони все-таки зустрілися. Володько вертався від Рони.
— Здоров, товаришу! — весело привітався Йон. Його широкі енергійні уста дійсно посміхалися, міцне підборіддя напружено витягнулось.
— Здоров, Йоне! — і потиснули міцно руки.
— А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотів би пройтися зі мною? — енергійно говорив Йон.
— Спішу додому, ще не обідав. А в чому справа? — відповів у тон Володько. Вони пішли в напрямку дерманських хуторів.
Йон не гаяв часу і одразу коротко, ясно і рішуче вияснив своє становище. Володько уважно його вислухав і без вагання заявив:
— Я, Йоне, не схвалюю твоїх намірів!
— Можливо, маєш на це свій план? — запитав він стримано.
— Мій план простіший простого: не розбивати села партійними чварами, кооператив лишити кооперативом — увести хіба до управи кількох енергійніших членів і звільнити Бухлова.
— Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? — підносив тон Йон.
— Краще це, ніж мали б закрити її взагалі.
— Її закриють так чи так. Не сьогодні, так завтра. Всі ті ваші чудові читальні та просвіти — закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб закрили не задурно, не за прекрасне спасибі. Забрати все в народні руки, і тоді хай нам вирвуть.
— Про які такі народні руки мова? — питав невинно Boлодько.
— Трудящі руки комунізму! — патетично відповів Йон.
— А, Йоне! Які там трудящі і якого там комунізму. Коли ти став тим комуністом і що ти на цьому тямиш? От пішов би краще та побачив... А тоді й казав... Скільки їх там щодня тікає... З наших селян такі ж комуністи, як з тебе китайський мандарин. Я ніколи не мав ілюзії з цього приводу, але після того, що я там побачив... Ні, ні, ні! Тепер мене на це не візьмеш.
— Бачу, бачу! І не сумніваюся. Видно, там тебе напомпували. І так скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втікачах може хіба сліпа курка. Всіляка та буржуазна сволота, класова наволоч, відпадки народу, і Тікають, бо знають чому!
— О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно блюзнірити, і коли б ти це розумів — це був би страшний гріх, але ти, не дивлячись на всю твою бундючність — звичайна, жалюгідна, замотиличена вівця... І одного разу... Пам'ятай! Ти будеш гірко розчарований! — казав Володько і дивився гостро до очей Йона.
— Так ось за що пустила тебе офензива,— відповів в'їдливо Йон.— Ніяке диво. Аж тепер ми тебе розкусили — куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти туди не попав, але ми і тут з тобою порахуємось.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Володько.— Бідний, зворушливий біднячок Йон... Світовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! — І Володько приспішив крок.
Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що сказати, такої реакції він ніяк не сподівався, сердито дивився у спину противника, ніби бажав і його знищити, а потім круто повернувся і швидко пішов назад.
Ці дві чорні постаті на білому тлі землі таїли в собі початок глибинної і вічної протидійності, що на ній, можливо, побудовано і саму цілість дії у всій її маєстатній красі і славі.,
— Тут приходив отой... Як його... — казав Матвій, що зустрів Володька, виходячи з клуні запорошений, як мірошник.
— Йон! — допоміг пригадати

читати