Завантажити

скінчилося. Ми ще поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються...
І він відійшов. За ним відійшли всі його поплічники, люди розходились взагалі і згодом залишились тільки найвірніші, старі, випробовані члени нової управи. Рона тріумфував...
— Ой, чую, що буде у нас знов мокро,— казав він, натякаючи на гостину, які він любив робити з приводу своїх успіхів... — Кіндрате! Кажу! Буде дощ!
— І є за що,— казав Кіндрат.— їй-Богу, є за що, Андрію Андрійовичу! А я, знаєте, вже був готовий розколоти крісло на чиїйсь голові...
— Но, но, но! У нас крісла дорогі. Дядько Матвій зробив краще. Одно добре, просте слово: і крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово. Коли воно в точку... Але, панове! Завтра неділя! Вечір у мене! — казав Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна ніч. Село спало, але там то там все ще стояли гурти дядьків, які захоплено обговорювали свої останні збори. Таких зборів у цьому селі не було, як світ-світом. Свята, чиста правда!
Кіндрат пішов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зі Сергієм.
— Знаєш,— казав Сергій,— твій старий сьогодні себе показав. Ніколи не сподівався...
—- Він може. Він завжди був такий. Але Рони він не похвалює. Не за те, що Йон. Не за панство. А за те, що той не вміє бути паном... На його мові — господарем.
— І дивись, як послухали. А там же були вперті йонівці. Як ось мій власний батько. Я помітив, що і він підняв руку за нашу управу... А диви! У Левинських світиться,— змінив тему Сергій...
— Хворі,— відповів Володько.— Нікого з них не було на зборах...
Вони ще пройшлися разом ген до школи і розійшлися. Володько вертався, мав добрий настрій, але, проходячи побіля церкви, знов згадав Левинських, а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пішов до неї, лишень ніяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, і видавалось воно йому дуже дивним, надмірно загадковим, повним всіляких таємниць, по-своєму глибоких, як сама вічність.
Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу під стіною горілиць, прикритий кожухом. Він не міг лежати на бік з огляду на свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах покриття, а мати з. другого кінця полу тихо казала:
— Там на плиті юшка. Вже зовсім вихолола...
— Нічого,— відповів Володько. Йому не хотілось навіть їсти, був надто схвильований... І, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомість йому хотілось присісти до столу і щось писати. Байдуже, що всі тут же спали, був звиклий, як також були звиклі всі інші в цьому маленькому просторі. Останніми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання щось писати. Здавалося, ціле життя спиралося в його голові і вимагало, щоб про нього сказати людським словом.
І Володько дійсно роздобув шматок паперу зі звичайного шкільного зшитка і присів до столу. За тим шматком прийшов другий, опісля третій. Писав про минулий день. В його уяві, ніби на екрані кіна, мигали гарячі червоні обличчя, блискучі очі, звучали голоси. Він зовсім забув, що це ніч і що треба також віддати їй данину. Отямився, коли у вікна ліз сірий світанок і за вікнами виводив свою ранішню оперу півень... А коли прокинулась мати, вона злякалась:
— Дитино! То ти ще не спав?
— Я зараз, я зараз, мамо! — відповів він, дуже швидко роздягнувся, приліг тут же на лаві біля столу на готову постіль, прикрився грубим рядном і заснув. Юшка на плиті так і зісталась стояти прохолола...
Володькові приснився сон: він стояв на подвір'ю Левинських і бачив, як з того подвір'я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось від'їхав тяжким возом... У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:
— Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далі:
— Бідна матушка. Вона стільки витерпіла. А далі запитала мати:
— А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип, і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.
— Попівська Ольга померла,— шепнула вона.
— Ще не знати, коли буде похорон,— тим часом відповідав Архип.— Панич Гліб поїхали до Крем'янця замовляти труну.
Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака... І її вже нема... І ніколи не буде... Отець Клавдій все-таки пережив її... Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв'язували його,

читати