Завантажити

Зате тепер — поміст, борода, фартух… Краса! Як у справжнього старовинного ката. А костюмчик мій коричневий пам'ятаєш? Пам'ятаєш, артистко?.. Ну пішла, п-шла! — Майстер грізно навис над Піфалою, яка знов намагалася піднятися до нього. І тут повітря розпороли важкі слова:
— Н-на землі
с-стоїть
Місто,
Всюди-всюди
с-стоїть
М-місто…
Один iз скутих підняв голову і співав. Тобто не співав навіть, а долаючи неймовірне внутрішнє знесилення, кидав шматки рядків у натовп.
Зосередившись на вивченнi прекрасного у своїй реліктовій дикості Майстра, Анжер майже не звернув уваги на двi скелетоподiбнi руді фігури в іржавих ланцюгах. Тепер він придивився до них уважнiше. То були юнак і дівчина, обидва абсолютно голі. Між ними висів униз головою білий пацюк, котрий весь час намагався підтягнутися і вхопити себе за хвіст, прикутий до поперечки тонким золотим ланцюжком. Юнак обвiв відчайдушним рудим поглядом завмерлий під ударами слів натовп і безпощадно продовжив:
— В цьому Місті
ж-живуть
л-люди,
Та вони
к-кохати
н-не вміють.
Т-та яке там
“к-кохати”! —
ж-жити!
Ж-жити страшно —
вони конають…
Широко крокуючи, Майстер став грізно насуватися на співака.
Анжер інстинктивно обійняв Лілію за плечі і прошепотiв:
— Бідолашні, бідолашні…
— Хто бідні? — щиро вразилася Лілія. — Хто се тут бідний?! Ні, диви, диви, який щасливий!
Тільки тепер Анжер з жахом усвідомив, що Лілія навряд чи звернула увагу на страту. Вона дивилася туди ж, куди вирячилася більшість людей, що стояли довкола, особливо молоденьких дівчаток і дівчат. Там, у величезному вікні будинку якийсь сивий дiдуган у білому плащі набував картинних поз, розмахував руками, загалом, явно манiрничав. Знайомий старий… Невже той, з ікон?
— Кардинал?!
— Ага, Білий Кардинал. Диви, диви, який лапусик! Я просто захоплююся! Мені даже жарко!..
В Анжера дрібо затремтiли коліна. Отже, вона не бачить страти…
У цей час Майстер підхопив з помосту тигель, почав мірно занурювати туди руку і широкими жестами намазувати на Рудого розплавлене золото. Той забився в ланцюгах, викрикуючи крізь напади пекучого болю:
— Душі їхнi!..
Смокчуть!..
Iрорги!..
Та душа!..
З них!..
Майстер вкарбував порцію золота в обличчя Рудому.
— Як він може брати розплавлений метал рукою? — прошепотiв Анжер. Ноги в нього заслабли, волосся ворушилося, гарячий піт заливав очі.
— На то він і Майстер, — неуважливо відповіла Лілія, нашiптуючи молитву Білому Кардиналу, ромбуючися та повторюючи: — Диви, який лапусик…
— Ага, утік! Адольфе, Адольфе, біжи! Біжи, Адольфе! Щасти тобі!
Білий пацюк все ж дотягнувся до хвоста, перекусив його і шмигонув у натовп. Руда звитяжно дивилася на розлютованого Майстра, котрий надто захопився стратою співака.
Однак нареченому, нареченiй і її подрузі так і не судилося побачити смерть Рудої. Громаддя церкви загуло багатоголоссям гонгів. Лілія стрепенулася і штовхнула Розу.
— Боже, ми ж опаздуємо! Бистрiш!
Анжер iшов за нареченою похитуючись, щохвилини хапаючися за обличчя і шиплячи крізь мiцно зцiпленi зуби. Він все намагався пригадати вираз очей Лілії, коли її погляд ковзнув по обмазаному гарячим золотом, але все ще живому Рудому. Невже в очах його Лілії не було зовсім нічого, окрiм порожнечi?..
Анжеру не давав спокою ледь чутний тоненький крик, монотонний і протяжний. Немов придавило каменем малесеньке зайченя.
— Ліліе, що це за писк?
Намагаючися не ворушити губами і не обертатися, наречена прошепотiла:
— Он у тому углу. Коли робили церкву, розваляли багато домiв. Кафешки всякі, плохi місця, дiм участку, де судили. Але там же не тіко це було, там ще люди жили. Всi віруючі оттудова вийшли, їм сказали ранше. А це Дитячий Крик. Якогось хлопчика з невіруючих завалило, і Крик застряв у камнях. Так і зробили церкву з Криком. А там, рядом, вiдiш отую купу падла? То це матiр того хлопчика. Вона прямо тут iздохла. Сильно много ревiла.
Все попливло в Анжера перед очима. У кутку, де був замурований Дитячий Крик, застигла Смерть. Загадково усміхаючись лише висохлими губами, дивилася вона на нареченого.
“I смерть я стріну, як блаженство”, — несподівано спалахнув у запаленому мозку уривок якогось вірша.
— І не розлучить вас віднині ніщо у свiтi! Ніколи! — проголосив Той, Що З'єднує, високо пiднiсши зображення Кардинала Благословляючого. Роза шумно заплескала в долоні, Смерть відступила в тінь і зникла.
Церемонiя скiнчилася
— Пішли.
Лілія тягнула Анжера за руку, але той стояв мов укопаний.
— Церква понравилася? Отож! Я од неї теж завше балдю. Аж всередині холодно, так?
— Я залишуся тут. Ляжу поруч з Криком, поруч з… матір'ю. І також помру.
Лілія здивувалася, але раптом щось уторопала і пристрасно зашепотiла:
— Ти шо, Анжер! Iз ума зiйшов, чи шо? Ми тепер муж i жона. Ми вмєстє. Ти подумав, я ненавижу тебе за то, шо ти невіруючий? Дурень, я тебе якраз навижу! Ми ж поженилися. Ти не такий, як оце. Ці розваляли багато церкiв. Говорять, матiр Дитячого Крику лiчно вбила дев'яносто три дітей, коли стріла

читати