Завантажити

Я люблю Бога! Боже! Раз ти мені таке сказав… — Лілія кинулася до акуратно складеного одягу і почала гарячково копатися в ньому.
Анжер повільно пiдвiвся.
У дверях чекала Смерть. Сухими пальцями стара нервово смикала лозини чорної мітли. А з-під ніг iроргiв виповзала Тиша, шелестячи по підлозі лапами і звиваючися кільцями. Анжер чомусь розпрямив плечі. Або так легше було зустрічати небезпеку? Останню небезпеку…
— Боже, глянь!
Ніж Долі по саму рукоятку увійшов в груди Анжера, волаючи вiд радостi. Негайно Тиша iз силою кинулася на юнака, а Смерть від прикростi зламала згорнутий кільцем прутик.
— Боже, я люблю тебе больше, чим його!
— То належ Боговi, — сказала Роза, присмоктуючися до шиї Лілії яскраво намальованими губами.
Анжер нічого цього вже не бачив і не чув. Ніж Долі мовби зачiпив невiдомий прихований вузлик в його душі, яку навпiл з кров'ю хлебали iрорги, а Тиша накрила тіло непроникним саваном. Спочатку перестало трiпотiти і закам'яніло серце, за ним груди, тулуб, руки, ноги.
Нарешті Тиша повністю заволоділа всією істотою Анжера…
— То брак не защищає? — дивувалася Лілія-iрорг, виходячи з тіла, що відслужило своє.
— Небезпечна була спроба, — зiзналася Роза, витираючи спiтнiле чоло, переминаючися з ноги на ногу і якось п'яно оцінюючи їхню кривизну. — Якби не Бог…
— Ти любила мене, саме мене, — милостиво пояснив Золотий Бог, — тому я і умовив натовп підданих. Я напевне знав, що все скінчиться добре.
Сухі схлипування Смерті змусили всіх на мить озирнутися. Золотий Бог презирливо подивився їй услід, немов кажучи: “Що, розвалюхо, не твоя взяла? Стривай, ось я тобі!..” Чорний плащ старої промайнув на сходах. “Сил би в тебе на Лілію вистачило, а от часу…” — долинуло бурмотіння, що віддалялося.
— Та це… та це ж просто кайф! — зраділа Лілія. — Раз заміжжя не защищає, а я стала iроргом, то… То можна пити підряд всіх, хто поженився! Я хочу попробувати.
— Алкає діва душ блаженних І — стережись, жених та наречена! — урочисто вигукнув Білий Кардинал.
— Молодець, стара, — Роза хвацько плеснула подругу по підстаканнику. — Я так і знала, що ти будеш доброю помiчницею. Гайда пити інших! А чоловіка з собою прихопиш?
Лілія обернулася до Анжера і скрикнула. Всі також подивилися на нього. Менш ніж за хвилину квартира спорожнiла.
Кам'яний Анжер нерухомо застиг біля ліжка, лише його кам'яні очі повільно ворушилися. Рукоять Ножа Долі, забризкана блакиттю кам'яної крові, стирчала з кам'яних грудей. А біля кам'яних ніг слабко сіпалося декілька конаючих iроргiв.

Роздiл рудий
ЧЕСТАВ І ІРИСКА

— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — мірно взревував натовп. Через плече Майстра Iриска бачила, як обличчя юнака зробилося жовто-білим, вкрилося зморшками страждання і дрібними росинками поту, а зіниці рудих очей стягнулися в малесенькi цяточки. Та з його вуст не зiрвалося ані звуку.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..
Майстер різко скинув руки назустріч срібному сонцю, що зійшло над руїнами, і повернувся до натовпу, проголошуючи:
— Перший — на світанку.
— Ого-о-о-ой! — дружно завив натовп.
Пограваючи блискучою золотою бритвою, Майстер попрямував до дівчини.
— Ну що, жаднюго, так і не дала нікому скляночку?
Роза, котра стояла праворуч, всадила Iрисцi у бік тонку золоту голку. Дівчина сіпнулася. Ланцюги сумовито задзвеніли.
— Не вертися, носа вiдшматую, — пожартував Майстер, знизу вгору погладжуючи пишну бороду і демонструючи намисто iз сiмома рiзними мідними пiдковками на шиї.
— Чашечка могла тріснути, от вона і боялася, — примирительно сказала Лілія. — Цюю дуру з тріщиною ніхто б замуж не взяв. А от хоча би пососати коктейля… Ні, Iриска, ти i правда дурная, шо тікала од хлопців.
— Ви, покидьки, заткніть пельки. І особливо ти, бузкова.
Незважаючи на біль від голки і страх, Iриска здивувалася, оскільки це були перші слова, сказанi юнаком за час страти. Здивувалася вона і тій ненависті, з якою він дивився на Розу.
— Ага, то ти заговорив, — зловісно пробурчав Майстер. Він хотів одразу ж розправитися з юнаком, але передумав.
— Коли закінчуватиму сьогодні на заході сонця, повиєш ти в мене.
Не звертаючи більше уваги на прикутого, Майстер намилив Iрисцi чоло і маківку густою золотавою піною і заходився ретельно голити її прекрасне руде волосся. У кутках очей дівчини заблищали сльози.
— Не засмучуйся. Рудий колір дуже поганий. Хто рудий, той проти нас, — насміхався Майстер. — Зате я посаджу на твоє чоло прекрасну синю брошку.
Він самовдоволено засміявся. Iриска схлипнула і випадково смикнула головою.
— Я ж казав: стій тихо, носа вiдшматую. Тепер от шрам… О-о-о! — Майстер деякий час розглядав скривавлене лезо бритви, потім витер його об фартух і сказав: — Ти би все одно довго не прожила. В тебе червона кров. Такі не затримуються.
— От не знала, так не знала, — Роза деякий час з цікавістю розглядала кров рідкiсого кольору, потім подивилася на встромлену у бік голку і підтвердила: — Точно, червона.
— Гаразд. Відійдіть-но звідси. Під час страти не

читати