Завантажити

Скляний цилiндрик падає в коричневу калюжу і розбивається.
“Шприц?! Ти…” — “Да-а, це прекрасно. Це розв'язує язика, і він начинає молоть чепухню сам собою. А тобі я не дам умерти. Як хороше в голові. Туман. Не дам умерти…”
— Анжеру нiззя довіряти Ніж, — пробелькотала наречена і одразу ж вихопила його з рук Смерті. — Я візьму твiй подарок.
— Ліліє, навіщо? — здивувався Анжер.
— Ти мені не подобаєшся, — повідомив Ніж і хижо виблиснув на юнака блакитною гостротою леза.
— Нічо ти не понiмаєш. Я і мєчтать не могла про подарок Смерті. Це священна і дуже цінна штукенцiя.
Наречена низько кланялася. Посилено ромбуючись і виконуючи ряд складних рухів, сховала Ніж на грудях. Смерть, котра смакувала цю сцену, сухо захихикала і прошепотiла:
— Що ж, бери ти. Може, так і вiрнiше, хтозна. Недарма ж це Ніж Долі!
— Бери, бери. Ти мені подобаєшся, — погодився Ніж.
Двері за Смертю безшумно зачинилися, і сухе хихикання (немов мітлою по гравію) стихло в надрах пiд'їзду.
— Ото найшла кому Ножа давати, — одразу ж заговорила Лілія. — Ще два місяці як повіситися хтів, а тут — на, держи! Ріжся на здоров'я! Ось я — дiло друге. Не топлюся, не вішаюся, не ріжуся…
— Колешся.
Анжер ніжно обійняв наречену і поцілував у те місце, де шия плавно переходила в смугляве плече.
— Це зовсім друге дiло! Колотися — м-м-м!.. Рай на землі! Білий Кардинал благословляв тих, хто коловся. Він і сам тойо… У церкві є статуя, де Золотий Бог дає Кардиналу шприц.
Лілія чотири рази по чотири обмахнулася ромбом, повернулася до нареченого і торжественно прорекла:
— Чому ти не віриш, прости, Боже?! Я от нікогда так не балдєла, як од хорошого укола або од запису проповіді Білого Кардинала! Це так здорово!
— Я від тебе… — Анжер посміхнувся і вичавив iз себе незвичне слово: — Балдєю.
Зірочки Ліліних очей знов спалахнули, як тоді на лаві під липким дощем. Наречена повільно підняла до його очей ромбоподібну натільну ікону із зображенням Кардинала.
— Сьодні ти попадеш у церкву, сам все увiдiш і почуєш. Я помолюся за тебе…
— Як завжди неповторна, — констатував голос iз порога.
— А ти як завше кривонога! — весело закричала Лілія і кинулася назустріч тій, що увійшла. — Роза, як хороше, шо ти забіжала до мене.
Анжер iз прикрiстю роздивлявся на Ліліну подругу. Йому якось відразу не сподобалися огидні манери Рози, її навмисна розхлюстанiсть, неприродний яскравий рот і те, що вона довго (навіть, мабуть, занадто довго) цілувала Лілію.
— Анжер, знайомся: цю старуху звать Розою. Моя лучча подруга. Яка десь шлялася цілих три місяці, нєгодяйка! — Лілія звучно шльопнула Розу по підстаканнику і довірливо повідомила:
— Ми вмєстє колоться начали. Ми… ції… кроваві брати.
— Кровні сестри, — уточнила Роза і тикнувши в Анжера фіолетовим нігтем, спитала: — А він… нічого? Ти так говориш щодо “колотися”…
— Ти шо, старуха! — обурилася Лілія. — Він все в курсі дiла. Даже вiдєв. Вiдєв, Анжер?
— Так, звiсно, — Анжер поморщився.
— Ну і щастить же тобі. Оце так парубок!
Роза із здивуванням і заздрістю подивилася на Анжера.
— Шо ти знаєш?! Ми заро iдьом женитися, — гордовито повідомила Лілія.
— Одружуватися?!
У бузкових очах Рози запалахкотіла така жадоба, що Анжер мимоволi відступив на пару кроків.
— Да, старуха! Оддаю я свою руку, як говорять в церкві. А ти пойдьош з нами. Будеш моєю подружкою.
— Одружуватися, одружуватися, — гарячково бурмотіла Роза, раз-у-раз покусуючи губи і розмiрковуючи про щось своє. Нарешті вона прошепотiла Лілії на вухо декілька слів і голосно звернулася до Анжера:
— Ти вибач. Ми вийдемо на пару хвилин.
— Дві старухи посплетничають, — додала Лілія, овіявши нареченого полум'яно-чорним поглядом і переромбувавшися на ікону Кардинала Таємничого.
Залишившись на самоті, Анжер трохи походив по кiмнатi, потерся скронею об Стіну, але так нічого і не вигадав. Він спробував розглядати ікони, та Білий Кардинал також неначе здивувався. З кожною хвилиною подруга Лілії не подобалася Анжеру все більше.
— Мучишся? — єхидно спитала Стіна.
Анжер крадькома поглянув на неї і підкрався навшпиньки до дверей. Звiсно, підслуховувати недобре, але дуже вже не подобалася йому Роза. Кардинал Осуджуючий з обуренням спостерiгав за юнаком з iкони.
З-за дверей долинали уривки фраз: “Зовсім-зовсім? Жодного разу?..” — “Ірорги…” — “Ти ж не знаєш…” — “Священно”. — “А якщо і один раз…” — “Момент”. — “Чому?..” — “І все…” — “Скільки знаю…” — “Не вiдєла…” — “Сама…” — “Та ти шо! Ірорги…” — “Не повірю!” — “Боже!” — “Навіщо?”
Після тривалої паузи Лілія досить голосно сказала: “Я буду молиться за нас Богу і Білому Кардиналу. Вони будуть нас берегти”. Роза презирливо пирхнула. Лілія уперто повторила: “Буду!” Цього разу її голос пролунав набагато ближче до дверей, як здалося Анжеру. Він поспішно відскочив убік і вже не наважився підслуховувати далi до самого кінця розмови.
Нарешті двері розчинилися, і подруги повернулися до кімнати трохи незадоволені одна одною. Принаймні, Ліліни очi посiрiли, що

читати