Завантажити

про случай.

Ватя послав по горілку, почастував господаря й господиню, а маленькому Івасеві дав грудочку цукру.

Хазяїн став балакучіший, господиня жвавіше заходилася коло печі з чаплією. Один тілько Івась стояв, устромивши до рота пальці разом з цукром, та з-під лоба поглядав на гостя.

Не забарились й курчата закричати за хатою, і теж не забарилися зявитися на стіл з парою свіжепросольних огірочків гостеві на послугу.

— Закушуйте, будьте ласкаві, — казала господиня, ставлячи на стіл курчата, — а тимчасом побіжу до Домахи, чи не позичу з 10 яєць, а то в нас, признаться, всі вийшли.

І вона мерщій вийшла з хати.

Другого дня вранці господар найняв Ваті пару коней до станції, а догадлива господиня піднесла йому в складні на дорогу пару смажених курчат, десять яєць та стільки ж свіжепросольних огірків. Приймаючи все це, Ватя спитав, що він їм винен за все.

— Та, признаться, нам би нічого не треба, та думка така, що треба б дитині чобітки купити.

Він дав їй півкарбованця.

— Господь з вами! Та йому й за гривенничок Вакула пошиє.

— Ну, там собі як знаєш, — сказав Ватя й попрощався з своїми гостинними земляками.

Переночував він іще в Губерлі (передостання станція перед Орською кріпостю), власне для того, щоб полюбуватися другого дня Губерлинськими горами. Другого дня надвечір він був уже перед Орською кріпостю.

Ось як оповідає він у своїй "Мусі" вражіння, яке зробив на нього вид цієї кріпости.

"23 квітня. До півдня я гуляв в губерлинському гаю й любувався горами, що його оточують, та чистою річечкою Губерлею, що перерізує гай та вється по-під козачими хатами. Пообідавши рештками подарунку моєї догадливої землячки, я покинув мальовничу Губерлю. Кілька годин підіймався я звертистою дорогою на Губерлинсью гори. Коло памятника, що його поставлено в горах на спомин про якусь траґічну подію, я напився дуже доброї джерельної води. Виїхав я на гору й тут одкрилася рівна, одноманітна пустиня, а серед пустині стирчить самотня халабуда, а коло неї висока тичка, обгорнута соломою. То козачий бекет. Проминувши бекет, я почав зїжжати пласким схилом до станції Подгорної. Тут перепрягли коні, і я ще підіймався годин зо дві на плескувате узгіря, з якого відкрилася пустиня, що від неї душа холонула. За хвилину, [опамятавшись] після тяжкого вражіння, я почав вдивлятися в сумну панораму й помітив посеред неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою.

— А он і Орська біліє, — сказав поштар ніби сам до себе.

— Так от вона, славетна Орська кріпость, — ледве не вголос вимовив я, і мені стало сумно, невимовно сумно, неначе мене Бог-зна яке нещастя в цій кріпості дожидало. А страшна пустиня, що її оточувала, здавалася мені розкритою могилою, що ладна мене живцем поховати. В Губерлі я був зовсім щасливий; згадував Вас, мої незабутні, уявляв собі, як Степан Мартинович читає під липою Тита Лівія, а тато слухають його й роблять іноді свої завваги на римського вітію-історика. І вмить така переміна! Невже так сильно впливає декорація на уяву нашу? Виходить, що так.

Підїжжаючи ближче до кріпости, я думав (чудернацькі думки!), чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бо-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тілько мертва тиша, що її переривають тяжкі зідхання, а не голосні пісні. Все ближче посуваючись широкими луками, ледве прикритими зеленню, я вже ясно міг одрізнити кріпость: біла плямка — це невеличка мурована церква на горі, а червоноруда стрічка — то були дахи урядових будинків, а саме — казарми, цейхгавзи тощо.

Переїхавши деревяний місток на дуже слабких палях, ми опинилися в кріпості. Це великий майдан, що його оточує з трьох боків канал аршинів зо три завширшки та вал відповідної височини, а з четвертого боку — Урал. От вам і кріпость. Не дурно ж її киргизи називають Яман-Кала. На мою думку, це для неї найвлучніша назва. На місці цієї Яман-Кали мали колись ка думці заснувати обласне місто. Гарне було б місто! Хоч, правду сказати, щодо місцевости, то й Оренбурґ мало що виграє. Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт таврованих каторжників лагодив шлях на приїзд командира корпусу, а ближче до казарми на майдані муштрувалися салдати. Коли я поволі проїздив повз салдатів, що маршували, глибоко впав мені в око один із них, високий, стрункий і — дивна гра природи — надзвичайно схожий на брата Зосю. Мене так вразила ця схожість, що я цілу ніч не міг заснути, снуючи найхимерніші історії про [долю] брата; а тут [тут] іще смердюча татарська халупа, що її приділили мені на помешкання, зовсім прогнала мій сон.

31 квітня. З болем голови зявився я сьогодні до коменданта, а від нього пішов познайомитися до собрата по науці. Собрат по науці видався мені чимсь на шталт стиглої жерделі і після взаємних привітань казав мені, як комплімент, що я надзвичайно подібний до одного "нещасного", що його сюди недавно прислано з Астрахані. Я спитав його, що означає слово "нещасний". Він пояснив мені, і я, попрощавшися з ним, пішов шукати канцелярії батальйону. В

читати