Завантажити

в другу десяток бубликів завязавши, Парасковія Тарасівна подалася за Альту.

Проходячи повз школу, вона спинилася й послухала, як школярі вчаться, та, йдучи далі, пошепки сказала:

— Сердешні дітки! Треба б їм хоч обід колись зробити!

Степан Мартинович, побачивши крізь вікно свою дорогу гостю, вибіг із хати з непокритою головою, в самому білому полотняному халаті і притьмом наздогнав її коло входу до саду й пасіки, кажучи: "Вітаю вас у нашій палестині!"

— Ой, як ви мене перелякали!

— Смиренно прошу прощенія моїм гріхам, — казав Степан Мартинович, одчиняючи хвіртку до саду.

— А я сьогодні сижу собі вдома одна, як палець: Ничипір Федорович на пасіці, а Марина городину поле. То я сижу собі та й думаю: а ну ж піду я та роздивлюся, що то за сад і що то за пасіка там у Степана Мартиновича та й його провідаю: щось він нас цурається.

— Хай мене Бого боронить і подумати таке грішне! Аджеж учора й позавчора, і щовечора у вас сижу, та й сьогодні зайду, як, дасть Бог, управлюся.

З тими словами Парасковія Тарасівна і Степан Мартинович увійшли до куреня, себто до халабуди з гілок та соломи. У курені долі розстелене було біле рядно та [лежала] подушка — це було смиренне ложе Степана Мартиновича. Коло постелі стояв глиняний глечик з водою і такий самий кухоль, а з-під подушки визирав ріжок незмінної "Енеїди". Парасковія Тарасівна з хвилину спочутливо на все це поглядала й сказала:

— Добре, все добре! Тілько ось що, — сказала вона, сідаючи на порожній вулик, що лежав тут, — нащо ви книжку кидаєте в пасіці? Ну, не дай Боже лихого чоловіка: прийде та й украде, а книжка ж, самі знаєте, дорога.

— Дорога: дорога книжка, Парасковіє Тарасівно! Вона мені єдина наука. Пошли, Господи, царство небесне незлобивій душі нашого добродія Івана Петровича!

— Ми думаємо з Ничипором Федоровичем — дасть Бог діждати — після Семена панахиду за Івана Петровича відправити та й обід для вбогої братії [впорядити]. То чи не можна буде вам з вашими школярами "Со святими упокой" співати на панахиді?

— Можна, і паче можна.

— Як воно у вас усе швидко виросло! Гляньте, яка липа, — краса та й годі!

— Так, ця липа буде висока, а все ж не буде така, як та, що я бачив за Дніпром, коло самої брами Мошногорського манастиря. На тій липі брат-вратар і ложе собі спорудив, як лучиться від мух ховатися.

— Та я думаю, там за Дніпром усе такі липи?

— Ні, є й меншої міри.

— А чи не читали ви у якійсь книзі поо таку притчу, яка оце тепер трапилася з нашими Зосею і Ватею? — спитала несподівано Парасковія Тарасівна Степана Мартиновича і, розповівши йому про свої недомисли щодо Ватиної та Зосиної карєри, додала:

— Я думаю, що Зося й ґенералом буде, а бідний Ватя й капітанської ранґи не опанує. Чому це, не знаєте ви? Не читали?

— Не знаю, не читав, — хвилину подумавши, сказав Степан Мартинович, а ще за хвилину додав:

— Думаю, що про це пространно єсть писано у Єфрема Сирина або у Юстина-філософа, але в Тита Лівія нема.

— Оставайтеся здорові, — сказала Парасковія Тарасівна, швиденько підвівшися з вулика. Оце я вам гостинчика принесла та забалакалася з вами й забула. Говорячи це, вона похапцем вивязувала бублики з хустки.

— Хвилинку почекали б, то я дістав би вам свого меду стільничок.

— Дякую, іншим разом, — уже за хвірткою промовила Парасковія Тарасівна, а Степан Мартинович ще тілько лагодився підвести праву ногу, щоб одпровадити її хоч до Альти.

Підчас побачення на пасіці школа ніби спустіла й стояла собі, як звичайнісінька хата. За цей короткий час школярі балакали між собою пошепки про свої власні інтереси, але коли вартовий школяр промовив: "двері ада розверзаються!" — тобто, хвіртка пасіки відчиняється, — то на цей оклик всі разом загуділи, неначе наляканий рій бджіл. Парасковія Тарасівна, проходячи повз школу, вже не спинялася, а тілько промовила:

— Бідні діти! Як вони добре читають, а він, певно, їх, сердешних ще й бє, — справжній вовкулака.

— Коли не повелося відпровадити до Альти, то хоч човен подержу, поки вона сяде до нього, та й перепихну на другий бік, — говорив сам до себе Степан Мартинович, виходячи з пасіки. Та ба! Його кавалєрському намірові не судилося справдитись: Парасковія Тарасівна не лічила на таку нечувану ввічливість, плигнула в човен як придніпровський рибалка, махнула веслом, і човен був уже на другому березі. Степан Мартинович встиг тілько ахнути та й годі.

Підходячи до дому, Параскозія Тарасівна побачила "біду" Карла Осиповича й коня майже в милі, а коли в такого господаря, як Карло Осипович, та кінь зопрів, то це значить, що щось не так. Ледве встигла вона це подумати, аж бачить — поспішає з пасіки Ничипір Федорович, аж вітер сиву бороду йому розвіває, а Карло Осипович за ним у своєму синьому фраці з металевими, без усяких окрас, ґудзиками. Побачивши свою Парасковію, Ничипір Федорович радісно гукнув:

— Параско! — і коли при цьому підняв він праву руку, вона ясно побачила в руці листа і теж скрикнула:

— Од котрого?

— Од Ваті, із самого

читати