Завантажити

астраханської освіченої публіки ще не дійшли "Мертвыя души"), а просто шахраєм, та він за те ані трохи не був у претензії. Щасливий темперамент! або, краще сказати, до якої міри може удосконалити себе чоловік у колі "порядних" людей!

Неділями й святами почав він ретельно ходити до вірменської церкви та вчащати на заміські вірменські гулянки, де незабаром придбав він собі не одне "матаха", особливо між синами багатих і старих батьків, і де по безконечних "возліяніях" зявлялися карти, і починалася забава, що кінчалася мало не завжди бійкою. Тож нерідко звідти Зося повертався до міста з "ушкоженим портретом", і тілько після такої невдалої спекуляції навіщав він бідолашну Якилину, запевняючи її, що хотів купити для неї туркменського арґамака, приведеного з Новопетровського форту, сів попробувати, і ось що вийшло. Вона, звичайно, вірила, а він собі подавав рапорта про хворобу і, дожидаючи, поки "портрет" набере належного вигляду, підрізував на дозвіллі карти, чому Якилина теж чимало дивувалася. Полагодивши "портрет"; він зникав із підрізаними картами і невдовзі зявлявся знову "портрет" лагодити, а іноді то запевняв Якилину, що хотів купити для неї в купця N.N. трійку вятських коней, і ось чого наробила проклята трійка. Історія з портретом повторювалася так часто, що й простодушна Якилина почала підозрівати, що за тим криється щось недобре.

Зимою 1847 року не зявлявся він до Якилини з "ушкоженим портретом" місяців зо три. Чекала вона ще місяць — нема, ще місяць — нема й нема, думала вже, чи його, не приведи Боже, не вбили часом коні; аж якось ранком прийшов до неї вістовець із головної гавптвахти й сказав їй: "Його благородіє наказали вам, щоб ваше благородіє прислали їм семигривенника або з речей щонебудь.

— Яке благородіє? — скрикнула вона, перелякана.

— Його благородіє штабс-капітан Зосим Никифорович.

— Де ж він?

Вістовець спочатку усміхнувся; а що був він сам українець, то Якилина без великого труду зрозуміла, в чому річ, нашвидку причепурилася, взяла за руку Гриця й сказала вістовцеві: "ходімо!"

Сердешна! Ти край поклала і слідству, і суду, сама того й не підозріваючи. Твого Зосю держали на гавптвахті й судили за різні злочини, слідством майже недоведені, а ти своєю появою всьому кінець поклала: при всій варті назвала ти його своїм чоловіком, а тимчасом усьому місту було відомо, що він зять вірменина N.N. Так само всьому місту було відомо, що прекрасна вірменочка дозволила себе викрасти й обвінчатися з нею потайки в Чорному Яру, що він, як справжній герой роману, не перечучи й виконав, розпалившися не так прекрасними очима своєї коханки, як червінчиками її шановного батька. Честолюбний вірменин охоче простив, а що ж до придачі, то лаконічно сказав: "чка!" — "Недобре, — подумав мій лицар — трохи дав маху, треба буде з іншого боку зайти". Прийшовши додому, він узявся спочатку лаяти, а потім умовляти й упрошувати свою вірменочку, щоб вона обікрала батька, переконуючи її, що це треба зробити для її ж таки щастя: бо він, мовляв, старий скупердяга, помре з голоду, а гроші куховарка вкраде. Та не зважаючи на всі його доводи, що батька конче треба обікрасти, вірменочка рішуче сказала: "чка". "А чка, то й чка! Я вживу своїх заходів", — сказав Зося й вигнав свою вірменочку з помешкання, знявши з неї салоп і дороге намисто "за видатки та страти", як він сам висловився.

Після цієї катастрофи почав він приумножати свої мерзоти паче всякого писанія й дійшов нарешті до того, що його "на схованку", до гавптвахти всадили. Доки доведено було законним порядком, що він хват на всі руки, а до того ще й двоєженець, та поки він перебував "на схованці", бідолашна Якилина ходила на поденне — воблу чистити й надвечір приносила своєму увязненому чоловікові зароблену двадцятку.

Поки там визначать достойну кару моєму лицареві, я перенесу своє нелукаве оповідання в неісходимі степи киргизькі; але для того заглянемо попереду до нашого благодатного хутора.

— Чому ж бо це так премудро, Господи Боже мій милосердний, упорядив Ти все на світі? Не передумаю й не перегадаю! Того ж самого дня й навіть може тієї ж години побачили вони світ Божий животворчий, а ось тепер Зося вже капітанської ранґи, а Ватю оце тілько вчора з школи випустили. І не передумаю, й не перегадаю, як це воно все на світі Божому діється.

Таке питання задала собі Парасковія Тарасівна того самого дня, як проводила Ватю з П[ереясла]ва, і багато днів вона його собі задавала. Не знаходячи в собі самій відповіді на це хитре питання, вона надумалася була звернутися до Ничипора Федоровича та, поміркувавши, роздумалася. "Хіба до Карла Осиповича?" — і теж роздумався: "Він німець, — думала вона — то й скаже щось непутнє через свою німецьку натуру. Хіба до Степана Мартиновича? Теж ні, він не врозумить мене; а може й врозумить: аджеж я собі проста дуринда, а він принаймні книжки читає, то може щось і вичитав. Не знаю, чи прийде він увечері до нас, чи ні? Хіба самій оце піти до нього — ніби б то пасіку оглянути?"

І, повязавши доброю хусткою голову, а

читати