Завантажити

Оренбурґу!

Парасковія Тарасівна на хвилину ніби заніміла, а Карло Осипович, поздоровкавшися й ні до кого власне не звертаючися з питанням, спитав:

— А що? місяців зо два буде, як виїхав?

— На Пречисту буде сім неділь, — одповіла Парасковія Тарасівна.

— Швиденько, справді, швиденько, — казав він скоромовкою. — Я не думав, щоб так швидко.

Всі зійшли на ґанок.

Ничипір Федорович пішов до себе в кімнату по окуляри і відразу послав Марину по Степана Мартиновича, щоб ішов хутчій листа читати — "від Ваті, скажи, дістали". Не встиг він протерти шкла в окулярах і вийти на ґанок, як Степан Мартинович уже перевозився через Альту. Подиву гідна швидкість!

Коли всі сіли по своїх місцях, Ничипір Федорович озброїв свої старі очі окулярами, розпечатав листа, розгорнув його і, трохи відкашлявшися, почав читати:

"Мої незабутні, найдорожчі родителі!"

Голос Ничипора Федоровича затремтів, і він почав нарікати, що окуляри його зовсім ослабли або просто так закурилися, що й листа читати не можна. Тому він передав листа Карлові Осиповичеві з просьбою читати поволі. Карло Осипович і собі озброївся окулярами, та замість того, щоб кашлянути, понюхав табаки й почав:

"Мої незабутні, найдорожчі родителі!"

Ничипір Федорович і духа притаїв, а Парасковія Тарасівна вся в слух обернулася, навіть і сліз не витирала. Карло Осипович читав далі.

"Цілую заочно Ваші благородні руки й молю Бога Життєдавця, щоб продовжив Він Ваше дорогоцінне для мене життя. І в дорозі, і тут на місці я — хвалити Бога — в доброму здоровї. Тілько все ще чудно якось: ні до кого й ні до чого я ще не придивився. Ще й тижня нема від мого прибуття сюди. Простіть мені великодушно, мої незабутні родителі, я хотів був писати Вам уже другого дня, та за клопотом ніяк не встиг: треба було зявитися до начальства, то те, то се, так тиждень і пролетів. Тепер я, хвалити Бога, заспокоївся, найняв собі маленьке з двох кімнаток помешкання, саме напроти шпиталю в Старій Слободці. Учора я був черговим, а сьогодні зовсім вільний день, я, щоб не змарнувати його, взявся за перо й збирався описати Вам скороминущу мою подорож, та як добре поміркував, то виявилося, що й писати нема чого: ввесь простір, що промайнув перед моїми очима, так само й у памяті моїй миготить, — ні одної риски не можу добре вхопити. Неясно пригадую собі тілько те прикре вражіння, що зробили на мене заволзькі степи.

Перевізшися через Волгу, я в Самарі тілько пообідав і зараз таки рушив далі, тут після прекрасних волзьких берегів передо мною розстелився степ, справжній калмицький степ. Перша станція від Самари була мені тяжкою, друга легшою, і очі мої почали звикати до безкрайої рівнини.

Підчас перших трьох переїздів ще де-не-де здалека проступали в степу нерівними рядами темні чагарники по берегах річки Самари. Нарешті й ті зникли. Пусто, як на току. Тілько в трьох місцях я бачив, як над шляхом будуються нові пересельці, а коло них сновигають у чотирьохкутніх шапках, як у машталірів, бридкі калмички з немовлятами за плечима: достеменні циганки, хіба що не ворожать. За городом Бузулуком починають проступати плескуваті верховини узгіря "Общій Сыртъ". Милуючися цим величним овидом, непомітно вїхав я до Татищевої кріпости. Тут оддав я "подорожню" завідувачеві [станції], а сам зостався на вулиці. І поки перепрягали коні, я пригадував "Капитанскую Дочку". У мене перед очима, немов живий, зявився лютий Пуґачов у чорній баранячій кучмі й у червоній киреї на білому коні, точнісінько наш стародавнії кат. Сонце тількощо зайшло, коли я перевізся через Сакмару, і перше, що я побачив здалека, був рожевого кольору величезний будинок із мечетом і прегарним мінаретом. Цей будинок зветься тут "караван-серай". Його недавно збудовано за рисунком А. Брюлова. За караван-сераєм передо мною відкривався город; себто земляний високий вал, окритий червонуватим камінням, і незграбна Сакмарська брама, через яку я й вїхав до Оренбурґу.

На мій погляд у вигляді Оренбурґу є щось антипатичне; та зовнішність іноді буває зрадлива, і я краще зроблю, якщо не писатиму Вам про нього, поки до нього не придивлюся. Я маю намір писати тут щоденник і посилати Вам щотижня по листочку. І ви бачитимете мене, прочитуючи мої листочки, так ніби я був перед Вами.

А покищо простіть, вибачте мені, що я вам не пишу про себе докладніше. Поклоніться Карлові Осиповичу і скажіть Степанові Мартиновичу, що люблю його велику душу всім серцем моїм і всіма помислами моїми. Цілую Ваші благодатні руки, мої незабутні, мої безцінні родителі. Не забувайте вічно Вас любячого сина Ватю".

Прочитавши листа, Карло Осипович обережно згорнув його і, подаючи Ничипорові Федоровичу, промовив: "прекрасний молодик"! Той мовчки прийняв листа, поцілував його й поклав у літопис Кониського, що лежав на столі, і мовчки пішов з ґанку. Парасковія Тарасівна помолилася Богові й заплакала, а Степан Мартинович, глибоко зідхнувши, замислився. А надумавшися досхочу, встав з лави, моргнув оком на Карла Осиповича, даючи знак, що він щось важливе надумав, і,

читати