Електронна бібліотека/Проза

Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
Завантажити

одвівши його набік, казав йому пошепки:

— Я по собі знаю, коли я мандрував у Полтаву, як то тяжко у чужій стороні без грошей. А він тепер — я добре знаю — бідує; а що він не просить, то це нічого. Я минулого року продав трохи воску й меду московським крамарям. Школа мене годує й зодягає, а гроші гниють, як талант, у землю закопаний. Пошлю я йому свій достаток. Що ви на це скажете? Послати?

— Ні, почекайте, — казав теж пошепки Карло Осипович. — Коли в вас є зайві гроші, то на них можна знайти кращу дірочку.

З оцим вони й розійшлися.

Перевізшися через Альту, Степан Мартинович не пішов до школи, щоб школярі не перешкодили йому думати, яку то дірочку знайшов Карло Осипович на його гроші. Думав він і лежачи, і сидячи, і стоячи у своїй пасіці аж до самого вечора, а все ж не міг придумати, щоб воно за дірочка могла бути. А справа була ось у чому. Карло Осипович дістав із Астрахані два листи в одному конверті: один на своє імя, а другий на імя сотника Сокири, коли він іще живий, або на імя Парасковії Тарасівни. Зося в листі до Карла Осиповича описував у загальних виразах своє прикре становище й просив, якщо старі ще живі, то щоб він зручно вибрав добру годину та вручив би їм листа, і сам попросив би, щоб вони добре до нього поставились, себто просив прислати йому грошей; а якщо відмовлять, то йому хоч у петлю лізь.

Карло Осипович добре знав, що Зосин лист не сподобається Ничипорові Федоровичу, а тому роздумався навіть і не показувати йому листа, а вирішив прочитати його самій Парасковії Тарасівні та Степанові Мартиновичу й спільними силами скластися й послати на порятунок бідному Зосі. Про цю дірочку й натякнув він недогадливому Степанові Мартиновичу.

Незабаром трапилася й нагода прочитати на самоті Зосиного листа, саме коли Ничипір Федорович, як звичайно, відпочивав на пасіці по обіді. Лист був такого нехитрого змісту:

"Великодушні мої родителі!

Чотири роки я був у полоні в немилосердних горців. Нарешті, щедрістю великодушних людей визволено мене з оного, і тепер я перебуваю в місті Астрахані у великій скруті. Тому, що здоровя моє через службу занепало, клопочуся я тепер про одставку, хоч би з третиною платні. А покищо не покиньте Вашого покірного сина: пришліть мені хоч сто карбованців, за що Вам до віку буду вдячен. Зостаюся Ваш нещасливий син Зосима Сокирин. Карло Осипович знає мою адресу".

Парасковія Тарасівна не дослухала листа, ойкнула й гримнула долі. Карло Осипович заметушився коло неї. А педаґоґ мій теж ойкнув, бачивши цю траґедію, та так і зостався з роззявленим ротом, аж поки не очуняла Парасковія Тарасівна. Простак! він зовсім не був знайомий з цими жіночими слабостями.

Очунявши, Парасковія Тарасівна скрикнула:

— Зосю мій, дитино моя! — і знову зомліла. Педаґоґ почав був проєктувати усмішку, та не встиг і зостався з давнім виразом [обличчя]. Парасковія Тарасівна знову опамяталася й попросила води, щось прошепотіла й заридала, бідолашна, як мала дитина. Саме на ту пору Ничипір Федорович, одпочивши на пасіці, прийшов у світлицю, щоб попросити в Парасковії Тарасівни напитися квасу з кислиць, що вони його минулого тижня саме почали. Та, побачивши свою Парасковію, що сидить долі й безутішно ридає, спитав у присутніх про причину такого гіркого ридання. Карло Осипович кількома словами переказав йому зміст траґедії й подав йому злощасного листа. А той, озброївшися окулярами, поволі й уважливо перечитав, так само повагом згорнув, а віддаючи Карлові Осиповичу, сказав: "бреше", але так тихо, що Парасковія Тарасівна не могла чути. Карло Осипович був майже тієї самої думки, тим паче, що Зося в листі своєму до нього нічого не писав про полон свій у горців, але цього разу не виявив своєї гадки, а тілько почухав носа й зажив табаки. Невже він — доннер-веттер — наважився використати його, поважну, стару людину, як знаряддя своєї мерзенної брехні? Так або майже так міркував простодушний добряга.

Тимчасом Парасковія Тарасівна почала потрохи стихати і вже не плакала, а тілько хлипала. Присутні, як могли, потішали її. А щоб зовсім її заспокоїти, Ничипір Федорович вийняв із своєї шкатули стокарбовану асиґначію й дав її безутішній своїй Парасковії, сказавши:

— На, пошли йому!

— Мій голубе сизий, — казала Парасковія Тарасівна, приймаючи гроші — напиши ти йому хоч одне слово, звесели його, безталанного.

— Пиши сама.

— Та як же я писатиму, коли я й писати не вмію?

— Як хочеш, а я не писатиму.

— Хіба що ви, Карле Осиповичу, напишете?

— Попросіть Степана Мартиновича, нехай вони напишуто: у мене письмо негарне.

— Ви ж його вчитель, Степане Мартиновичу! Напиши, голубчику, хоч одне словечко, а я за тебе й удень, і вночі Бога молитиму й пістрі на халат возьму, а то ви все в полотняному ходите.

Степан Мартинович виявив бажання писати, а Ничипір Федорович дістав із тієї самої шкатули перо, каламар та папір і, поклавши все те на столі, вийшов із світлиці разом із Карлом Осиповичем.

Зоставшися вдвох у світлиці, Степан Мартинович сів за стіл, поклав перед себе папір, взяв



Партнери