Завантажити

Гориню: молодий, величезний на зріст, а на широчезних плечах замість голови сидів їжак; із пазухи теж виглядало [щось неначе] чорне піврічне порося.

— Так? Кажи!

— Я не до владики, я так собі — відповів збентежений Степан Мартинович.

— Дурень, дурень! За кварту смердячої горілки не хоче рукоположитися во диякони. Єй-богу, рукоположу: я великою силою орудую у владики.

— Та як же я без харчів до Переяслава дійду?

— Дійду, дійду... Дурню! Та я тебе в один день по пошті домчу!

Степан Мартинович почав розвязувати хустку, а співець (це був справді архиєрейський співак) радісно вигукнув:

— Анафема! Шинкарко, задрип[ан]ко, горілки! Кварту, дві, три... відро! Проклята утроба!

Степан Мартинович, покірливо подаючи двадцятку, що її повернув був йому Іван Петрович, сказав, що це всі його гроші.

— Тсс!.. Я так тілько, — щоб налякать її, анафему.

Горілка зявилася під вербою, і приятелі прийнялися до мальованої пляшки. Співак випив пляшку й насипав моєму героєві. Той почав був одмовлятися, але богатир-бас так на нього глянув, що Степан Мартинович, тремтячи, простяг руку по шклянку.

— А ще й дяк! — промовив співак і, взявши порожню шклянку від Степана Мартиновича, насипав знову й посекундачив, цебто повторив, витер рукавом свої товсті губи і потім заревів:

— Благослови, владико!...

Степан Мартинович здивувався чистоті й великій силі його прекрасного голосу, а він, помітивши це, взяв ще нижче:

— Миром Господу помолімся!...

— Тепер можна для гласу...

І він випив третю шклянку і, скривившися, мовчки показав на пляшку. Здивований Степан Мартинович помітив, що пляшка майже порожня, і відмовно покрутив головою.

— Роби, як сам знаєш, а ми тимчасом... — завважив на це бас і, крякнувши, затягнув:

Ой, ішов чумак з Дону...

А коли він заспівав:

Ой, доле моя доле,
Чом ти не такая,
Як інша, чужая?

із маленьких очей Степана Мартиновича покотилися великі сльози. Співак помітив це і, щоб потішити зворушеного слухача, заспівав, прикляскуючи пальцями:

У неділю рано вранці
Ішли наші новобранці,
А шинкарка на їх морг:
Іду, братіки, на торг!

Докінчивши куплєти, співак випив решту горілки, подивився на співбесідника і виразисто вказав на шинок. Мовчки взяв пляшку Степан Мартинович і пішов іще за квартою. А, входячи до шинку, сказав:

— І пошле ж Бог такий ангельський глас недостойному рабу своєму.

І поки шинкарка робила своє діло, він спитав її:

— Хто сей, з которим возлежу?

— Це бас з манастиря, — відповіла вона.

— Божеський бас, — промовив Степан Мартинович.

— Якби не бас, то б свині пас. Пяниця непросипуща! — завважила шинкарка.

— Воно так! но, жено, баси такії й повинні бути!

— А ви теж бас? — спиталася шинкарка.

— Ні, я не владію ні єдиним гласом.

— І добре робите, що не владієте.

За півгодини Степан Мартинович знову зявився в шинку з порожньою пляшкою, і шинкарка, всипаючи до неї, сказала сама до себе: "От пють, так пють!". Повернувшися під вербу, він поставив пляшку коло баса, а сам ліг на траві догори черева за прикладом надхненного баса. Бас, ні слова не мовлячи, налив у шклянку горілки, вилив її у свою роззявлену пельку, потім помацав траву коло половинки огірка і, піднявши порожні пальці до рота, замурмотів: "Да воскреснетъ Богъ!" — і, звертаючися до Степана Мартиновича, сказав, майже наказуючи:

— Дерзай!

І Степан Мартинович "дерзнув". Бас і собі "дерзнув" і вже не шукав закуски, а тілько язиком плямкав, кажучи сам до себе:

— Гей, якби тепер отець Мефодій! От бас — так бас! А все таки мене не перепє!

Випив співак іще шклянку. Пляшка знову була порожня. Він подивився на Степана Мартиновича й указав на шинок, але Степап Мартинович побожився, що в нього нема й шеляга ломаного в кишені. Тоді бас кинувся на нього і, вхопивши його за руку, почав вигукувати:

— Брешеш, душогубе, волоцюго! Ти церкву свою покинув, не спитавшися владики, і блукаєш тепер по дебрах та добрих людей грабуєш. Давай кварту, а то тут тобі й амінь!

— Поставлю, поставлю, пусти тілько душу на покаяння, — - казав, запинаючися, Степан Мартинович.

Бас, випускаючи його з рук, лаконічно наказав:

— Іди й неси!

Степан Мартинович схопив пляшку, метнувся до шинку і мало не з плачем звернувся до шинкарки:

— Благоліпная і благодушная жено! (він сильно покладався на компліменти й на тексти теж). Ізими мя от уст львових і ізбави мя от рук грішника. Поборгуй хоч малую півкварту горілки.

— А дзусь вам, пяниці! — сказала лаконічно шинкарка й зачинила двері.

— От тобі й "поборгувала"! — Виходить, що компліменти не однаково впливають на прекрасну стать. Приголомшений такою вихваткою "благоліпної жени", Степан Мартинович довго не міг опамятатися, а, опамятавшися, довго стояв та думав про те, як йому врятуватися тепер із рук грішничих. Найкраще, що він придумав, це припасти до ніг баса й возложити все уповання на його милосердя. З тою думкою підійшов він до верби, — і, о радосте неізреченная! — бас, як був довгий і широкий, простягнувся під вербою

читати