
Електронна бібліотека/Проза
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
- знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
Прийшовши на хутір, знайшов він ворота зачинені, а двері в кухні навстіж. Марина спала на полу, а пасічник Корній хропів під лавою. Степан Мартинович подивився на них і жалісливо похитав головою. Виходячи в сіни, він сказав:
— А хустку все таки треба їй оддати; вона молодиця богобоязненна.
Другого дня Степан Мартинович оддав Марині хустку й прохав її нікому ані слова не казати про його виїзд, а вона просила його мовчати про те, що вчора виробляла. Вони присяглися одне одному берегти таємницю.
Пять з половиною тижнів проминуло, поки по довгій небутності щасливо повернувся на свій хутір і Ничипір Федорович, і Парасковія Тарасівна. Радісно відчиняв їм ворота Степан Мартинович, висажував із брички і вводив до покоїв. Коли метушня трохи втихомирилася (а на той час підїхав своєю бідою й Карло Осипович), вже надвечір зібралися всі четверо на ґанку, і розпочалося оповідання про цю, таку довгу, подорож. Спочатку перемога була за Парасковією Тарасівною, а потім уже за Ничипором Федоровичем. Парасковія Тарасівна розпочала так:
— Попрощалися ми з вами, Карле Осиповичу, в середу, а в четвер уранці ми були вже в Яготині. Поки Ничипір Федорович снідали, я з дітьми вилізла з брички та й хожу собі базаром; аж дивлюся, на базарі стоїть якийсь круглий будинок і стовпи навкруги, навкруги. Діти мене й питають: "Мамусю, що це таке?" А я й кажу: "Єйбогу, не знаю, діточки, — треба буде когось поспитати". Дивлюсь, на наше щастя йде якась молодиця. Я й гукаю на неї: "Молодице! а йди-но — кажу — сюди". Вона підійшла. — "Скажи, голубко, що це у вас там на базарі стоїть?" Вона й каже: "церква!" - "Церква? — думаю собі, — чи не дурить вона нас?" Тілько дивлюся, воно й справді хрест зверху на круглому даху. Господи, — думаю, — чи я ж тих церков у Києві не бачила, а такої, хочи би й збожитися, то на мою думку, і в Єрусалимі немає. З Яготина заїхали ми в Городище. Прекрасний чоловік отой Лев Миколаєвич, й які в нього діточки, просто янґоли Божі. Особливо ота Настуся, та ще як заспіває; — просто краса! — ще й пальчиками приплескує. І так вони полюбили мого Зосю, що аж заплакали, як прощалися. Були ми в манастирі в Лубнях, правили молебень святому Афанасієві. Так наче живий сидить, мій голубчик. Та й церква ж там: хоч би й з нашою Благовіщенською поруч поставити.
— Тілько не став поруч нашого нового іконостасу, — перебив її Ничипір Федорович.
— Ну, та я вже там цього не знаю. В Хоролі теж ночували: тілько я, признатися вам, його й не бачила, який він там, отой Хорол. Проспала всю станцію. Прокинулася вже у Вишняках за Хоролом. Отам ми й ночували, а не в самім Хоролі. Село величезне, тілько таке вбоге, що жаль і страшно дивитися. Поміщик — кажуть — пяниця непросипущий, живе десь, Бог його знає, в Москві — казали — чи в Петербурзі, а управитель, що хоче, те й робить. Як бо його зовуть, того поміщика? Ничипоре Федоровичу, чи ви не пригадуєте?
— Оболонський, — сказав Ничипір Федорович.
— Так, так, Оболонський, так і є, що Оболонський. А церкву яку прекрасну вимуровано за селом, саме напроти панського будинку! Кажуть, якась ґенеральша Пламенчиха вимурувала над гробом свого чоловіка, — праведна душа! Ще в Білоцерківці ми ночували й перевозилися пороном через річку. Я страх боялася: порон маленький, а бричка ж наша — хвалити Бога! Білоцерківська пані, кажуть, страшенно багата, а їсть тілько саму тараню, і то скоромними днями. А з залізної скрині з червінцями ніколи не встає, — так і спить на ній. Кажуть, коли зайнявся в неї маґазин з різним хатнім добром, — кажуть, полотна — тілько самої "десятки" — возів на сто було, і можна було хоч половину врятувати, так що ж ви думаєте, — не звеліла: розкрадуть, — каже — нехай краще згорить! Тьху, яка вредна!
— У Решетилівці, як на мене, то церков із десять буде, а живуть усе козаки. Перед самою Полтавою обідали в корчмі, і ледве ліг одпочити Ничипір Федорович, аж приїздять архиєрейські співаки.
(Степан Мартинович аж закрутився на стільці).
— Входять у корчму, а один як не зареве: "Шинкарко! горілки!" Я мало не вмерла з переляку: зроду не чула такого страшного голосу. А з себе — високий, здоровий, а на голові волосся — наче щітина, так і стирчить.
— А про саму Полтаву, то вже й оповісти вам не потраплю. Розповідайте вже ви, Ничипоре Федоровичу!
Теж явище надзвичайне: жінка відмовляється говорити, уступаючись перед чоловіком.
— Добре, я вже все до кінця докажу, а ви поклопочіться коло вареників. Карло Осипович і Степан Мартинович, мабуть, не відмовляться повечеряти з нами.
Обидва слухачі на знак згоди кивнули головами, а Парасковія Тарасівна підвелася й пішла до покоїв.
— Так, — почав Ничипір Федорович — благословення Господнє не покинуло таки наших діточок. Я, правду сказати, ніколи в Полтаві не бував і ніяких знайомих там не маю; чув тілько, що попечителем ґімназії там — наш славетний поет Котляревський. Отож, довідавшися, де він мешкає, я й попрямував до нього. Уявіть собі, живе він у будиночку сто разів гіршому за наш, — простісінька тобі хата. А слуг у
Останні події
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus
- 29.06.2025|13:28ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Юлії Чернінької "Бестселер у борг"
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»
- 25.06.2025|13:07V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників