Завантажити

досить". Він ніколи не просився на свята додому, бо добре знав, що свята обминають їх напівзруйновану хату, а проводив свята в тих самих холодних брудних класах, де перед тим проводив і велику чотиридесятницю. Трапилося якось, що кілька товаришів зосталося на свята в семінарії. Як добрі діти, послали вони батькам письменні привітання з святами, просячи наприкінці кучеряво написаного посланія прислати їм на свята потроху всячини. За прикладом братії надумався й Степа скомпонувати посланіє до своїх убогих батьків "словеси такими":

"Найдорожчі батьки!

"Висилаючи цього листа з північного города, богоспасаємого Переяслава, я остаюся ваш син..." і, подумавши, додав: "я вітаю вас з наступними святами і бажаю, щоб ви задля Різдва Христового прислали хоч ворочок пшона та шматок сала, із ласощів — хоч шкапові чоботи та...". Тут він знову задумався, а лукавий приятель його Лука Нестеровський підкрався, вихопив недокінченого листа, показав усій братії, — і почалася кумедія. З того часу інакше його й не звали, як "пожежа у шкапових чоботях". А він на те ані слова, так мовчки й одбув.

Поки рекомендував Карло Осипович свого protg Ничипорові Федоровичу, наймичка Марина уважно придивлялася новій особі і, розглянувши його добре, штовхнула злегка Парасковію Тарасівну й пошепки спитала, показуючи очима на Степана Мартиновича:

— Чи воно живе?

— Живе, — відповіла Парасковія Тарасівна й вийшла з світлиці, а за нею й Марина.

— Ви мою просьбу таки переборщили, Карле Осиповичу! Я ж просив вас рекомендувати для дітей наших учителя тілько не завзятого, а ви привезли якогось діда.

— Нічого кращого й бути не може на те, щоб навчити абетки малих дітей, Ничипоре Федоровичу, — казав Карло Осипович. — На це потрібен тілько автомат, що говорить, та й годі. А де ви знайдете, дозвольте вам сказати, щось краще за цей екземпляр? Це ж просто золото для ваших маленьких.

— Та хай буде по-вашому! То ми сьогодні договоримося, а з завтрішнього дня й почнемо з Богом.

— А чому ж не сьогодні? — спитав Карло Осипович.

— А то тому — не гнівайтеся, будь ласка — що горбатого тілько могила й виправить. Що з вами не роби, а як породилися ви німцем, так і в могилу теж підете німцем.

— А ви що ж, підете в могилу турчином чи французом?

— Я то інша річ. Я, хвалити Бога, живу вдома, а ви, Карле Осиповичу, в чужій країні, тож не повинні ви забувати, що в нас сьогодні велике свято, а в нашій парафії ще й храм.

— То ви, значить, їдете молитися Богу. Добре діло. Я привезу його вам завтра вранці. А щодо платні, то ми вже з ним умовилися: карбованець у місяць, і два гарнці пшона, а після закінчення граматки халат хоч абиякий та пару чобіт. Згода?

— Та з радістю!

І вони попрощалися.

Другого дня, себто 2 жовтня, зявився Степа вже сам один на хутір. Прочитавши, як годиться, молитву, взявся він за справу. І з тої пори щодня Божого, яка б не була погода — чи дощ, чи сніг, вранці й увечері ні на що не зважаючи, міряв наш педант шлях із хутора й на хутір, не прискорюючи і не вкорочуючи ходи, наче заведена машина. А що діти були тямущі, то вивчення граматки швидко посувалося вперед, і Ничипір Федорович, на велике задоволення своє, побачив на ділі слушність міркувань Карла Осиповича й багато разів дякував йому за "машину". І дивна річ. Діти, до того жваві, що не те, що Парасковія Тарасівна, а й сам Ничипір Федорович не міг їх утихомирити, ледве зявлявся вчитель на подвірї, ставали такі ж мовчазні й нерухомі, як і він сам, і підчас лєкції сиділи, наче зачаровані, не сміючи навіть мухи з носа зігнати. А вони ж підчас науки й слова зайвого від учителя не чули! Це, мабуть, і була причина їхнього зачарування.

На 1 грудня, себто за два місяці, вивчено було граматку до останньої літери, навіть і — "іже хощет спастися". Перепитавши учнів своїх з останньої лєкції, Степа урочисто встав, взяв їх за руки і, підвівши до Ничипора Федоровича, сказав:

— Граматку скінчили. Проекзаменуйте!

— Я без усякого екзамену вірю. Але що ми робитимемо далі, любий наш Степане Мартиновичу? Чи невозьметеся ви до свят показати їм світську грамоту.

— Можу показати; можна почати хоч би й сьогодні, аби тілько абетка була.

— Ні, сьогодні й завтра нехай погуляють, а почнемо післязавтра.

— Добре, — сказав Степа, взяв кашкет і пошкандибав до міста. На обличчі його помітно було неначе задоволення з себе. Прийшовши до міста, він зявився в аптеку і, побачивши Карла Осиповича, сказав повагом: "совершив!".

Карло Осипович по-дружньому стиснув йому кістляву руку, дякуючи за прислугу, і запросив його зостатися на обід, забувши, що Степан Мартинович ніколи ні з ким разом не обідав, — навіть у спільній їдальні накладав він звичайно галушок у миску і відходив у куток.

Попрощавшися з Карлом Осиповичем, вийшов він на майдан, тримаючи в руці одержані два карбованці (халат, чоботи та інше він уже раніше дістав). Ходячи базаром, він спинявся, розглядався навкруги себе й знову починав машерувати по базарі. Пройшовши через базар, він машинально потюпав за

читати