Завантажити

Трубайло, озирнувся навколо, завернув на золотоноську дорогу і, поволі пересовуючи ноги, зник за Богдановою могилою.

Немало здивувалися на хуторі, коли призначеного дня навчитель не зявився; не могли ніяк додуматися, що б то воно значило? Надвечір приїхав на хутір Карло Осипович. Спитали його, але й він не міг нічого певного сказати. Він тілько здивувався такій неакуратності.

Карло Осипович розпитував [про Степу] в семінарії, але там забули, як його й зовуть. Тілько один школяр вигукнув: "та це, мабуть, пожежа в шкапових чоботях!" Вся авдиторія голосно зареготала. Карло Осипович, звичайно, з тим і вийшов.

Нарешті 6 грудня вранці рано зявився Степан Мартинович на хуторі, просячи вибачення за прогул.

— А де ж ви були? — спитав його Ничипір Федорович.

— Носив батькам у Глемязів гроші.

— Які гроші?

— А що від вас дістав. Мої батьки дякували вам за протекцію.

Ничипір Федорович тепло подивився на незграбну постать. Він і ніколи не дозволяв собі хоч би раз пошуткувати з нього, а після подорожі його до Глемязова дивився на нього з пошаною. Праця його пішла звичайним порядком. Перед святами діти досить вправно читали світське письмо й на память вивчили привітальну віршу (то вже були витівки!). Прийшов нарешті й Свят-Вечір. Господарі запросили й учителя разом з собою святу вечерю їсти. Тут уже не міг він одмовитися. Перед тим, як сідали за стіл, покликав його Ничипір Федорович до своєї кімнати, возложив на рамена його демікотоновий сурдут і до рук дав йому три карбованці. Степі сльози виступили на очах, але він швидко оговтався й сів за вечерю.

Ніч Різдвяна — то дитяче свято у всіх християнських народів, та тілько святкують його різними звичаями: у німців — ялинкою, у москалів — теж. А в нас після урочистої вечері посилають дітей з хлібом, рибою та узваром до найближчих родичів; а діти, увійшовши до хати, говорять: "Святий Вечір! Прислали батько й мати до вас, дядьку, і до вас, дядино, святу вечерю". Після того з церемонією садовлять їх за стіл, заставлений різними пісними ласощами, і частують їх, як дорослих; потім міняють їм хліб, рибу й узвар і з церемонією провожають. Діти йдуть до другого дядька і, якщо рідня велика, то вертаються додому перед утренею, звичайно, з гостинцями та з завязаними в сорочку, намов ґудзики, "шагами".

Мені дуже подобається цей прекрасний звичай. У нас рідня була велика. Посадовлять, було, нас у санки та й возять по гостях цілу ніч.

Я памятаю один зворушливий Святий Вечір в моєму житті. Восени поховали ми свою матір, а на Святий Вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: "Святий Вечір! прислали нас, діду, батько й ...", всі троє заридали: нам не можна було сказати: "і мати".

Після вечері Ничипір Федорович і Парасковія Тарасівна попросили Степана Мартиновича відвезти з дітьми вечерю до Карла Осиповича. Він, звичайно, не відмовився, тим паче, що почував на собі новий демікотоновий сурдут. А коли він щасливо повернувся з дітьми з міста, запросили його їхати разом на утреню. Вислухавши утреню в церкві Покрови, пішов Степан Мартинович на службу Божу до собору, де були й семінаристи, що зосталися на свята [в бурсі]. А щоб позадаватися дужче своїм сурдутом, він випросив у паламаря дозволу здіймати підчас служби Божої нагар із свічок. І в Степі заворушилися пристрасті!

Коли Степа зявився на хуторі по святах, його не пізнали: він переродився, — почав розмовляти; що він на те здатен, — раніше ніхто й не думав. Спитали в нього, чи веселі мав свята. "Веселі", — каже. — "А в кого бували?" — "Батьків — каже — навістив". Він знову відбув подорож у Глемязів, щоб зоставити там подаровані йому на свято три карбованці, а разом із тим попишатися своїм новим сурдутом.

Потрохи почало виявлятися, що в нього є й інші (по-за граматкою) знання. Виявилося, що чотири правила аритметики він знає, як свої пять пальців, тілько несвідомо; російську ґраматику знає не гірше за самого професора, тілько не для вжитку. Та для доброго вчителя воно й зайве.

Велика річ — заохота. Самі тілько ґеніяльні натури здатні власними силами пробити грубу шкуру холодного еґоїзму людського й привернути до себе здивовані очі юрби. На натуру звичайну — заохота, як дощ на ниву. Натуру кволу, що заснула, от як Степа, сама вже проста уважливість, одне слово ласкаве освітлює, наче вогонь згаслу лампадку. Демікотоновий сурдут і ласкаве обхоження Ничипора Федоровича розбудили кволі, приспані сили в невикінченій орґанізації Степана Мартиновича. Виявилися в нього не тілько здібності простого вчителя, але обявився й латиніст неабиякий. Дарма, що теж неначе автомат, проте досить виразно читав він для Ничипора Федоровича Тита Лівія, лежачи в пасіці під липою.

На прохання Ничипора Федоровича преосвященний Ґедеон дав йому стихаря й посаду дяка в церкві св. Бориса й Гліба, саме напроти хутора. З того часу Степан Мартинович став жити паном і до того дійшов, що, крім юхтових чобіт, ніяких не носив; у господі ж Ничипора Федоровича став він незаступним членом [родини], так що без нього в хаті ніби чогось

читати