Завантажити

втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!
Велять одно робити, а він сів малювати хату, співає. Не вийшло з Тараса і стельмаха.
- Ні, коли ледащо зародиться, то так ледащом і зостанеться. - Почали всі, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидів у школі та й усе.
Тільки ніяк Тарасові було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився із рукава кулаком і знову заторохтів.
- Ні, в школу нема повороту. Радять знову, - іди, он піп наймита шукає, це якраз для тебе служба, піп такого й шукає: або дурного, або калікуватого, або ледачого - аби дешевого.
Думає Тарас: "Ну що ж, ледащові хочеться теж жити в світі", - і пішов до попа за кухонного попихача.
- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пішов Тарас, похилившись. "Нехай! Так і треба ледащові". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очі, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очі - соромився. "Наобіщав усячини, а сам пішов до попа в наймити". Далі перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.
Аж раз увечері іде через міст і чує за спиною:
- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобі! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очі ще чорніші стали, а з-під хустки вибиваються кучері. Серце забилось, рвуться і сміх, і плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах і жалощі, і сміх, і радість.
- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув і думать, - засміялась. Так і згорів Тарас, як на огні. Не втерпіла:
- Та ти в цій свиті, як довгопола Марина.
Затулився рукавом, далі од неї.
- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотіла, Тарасе, зажди, щось скажу...
Тарас бігом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попівський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку під лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... І раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтіли. Здавалося, що він оживе, одужає, як почне малювати, переміниться... Знову забилося серце:
"А спробую ще раз". Чув він багато гарного за хлипнівського маляра: "Піду до нього! Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра, - а я вам вік того не забуду". Вирішив, аж повеселів, поживішав. Другого дня й пішов, ніч не спавши.
Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр". Тарас і ушам своїм не вірить. "А тарасівський дяк он каже, що нічого з мене не вийде". - "А він звідки знає?" - "По долоні побачив". - "Плюнь ти тому дякові межи очі. Оставайся на кілька днів у мене на спробу, а тоді скажу останнє слово".
Побув Тарас на спробі у маляра в Хлипнівці два тижні. Маляр йому й каже знову:
- Як казав раніш, так і тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде діло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обіщав прийняти і прийму, тільки спершу зроби ти от що: сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть записку на дозвіл.
Не чув на себе лиха Тарас, - біг до Вільшани, землі не чуючи під собою. Радий, щасливий, тільки сніг рипів під ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр і маляр". По дорозі забіг ночувати у Кирилівку. Були зимові свята. Сніг. Мороз. Висипали вечірні на небі зорі. В селі повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду іти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Ні, хай як дадуть у конторі записку". Крім того, хлопцеві не хотілось показати знову себе Оксані у цій довжелезній свиті. Як піп у рясі. "Буду вертатись із Вільшани, зайду до Катрі - полагодимо свиту, підріжемо рукава, поли, позалатує дірки, що миші прогризли, то й можна буде надіти. Надіну ту сорочку з вишиваним коміром, що той раз покинув у неї, то й зовсім буде добре... А сьогодні краще не попадатись їй на очі". Щоб часом випадково не зустрінутись коло її двору, пішов іншою улицею.
Хоч було темно, Тараса впізнали по старій батьковій свиті, що теліпалась мало не по п'ятах.
- А, отче Тарасе? Пане піддячий! Іди до нас, Тарасе! - гукали часом з-під хат хлопці. Його в селі жаліли й любили.
Коло церкви сміх, галас. Менші й більші діти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впізнав Тараса:
- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селі з'явилась! Тарасе, де це ти був і досі, що тебе в селі не було видно? Що, вже книші попівські

читати