Завантажити

рукою руку Тарасову.
- А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про "зірочку", хотілось
почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,
таємниче:
- Знаєш оту пісню: "Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"?
Нишком:
- Ну, то що?
- Зіронька - то це ти!
- Як же це?
- Зіходить, як ти виходиш проти череди.
Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:
- Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?
- Така гарна.
Загорілась:
- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.
- Немає кращої за тебе! - авторитетно і гаряче промовив Тарас.
- На всю Кирилівку? - зраділа Оксана.
- І на всю Кирилівку, і на весь світ!
Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.
- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...
Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.
 
... І-гу -
Загнув батько дугу,
А мати супоню... -
 
з виском вигукували п'яні молодиці.
Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.
- І як їм не сором? А ще жінки! - з огидою промовила вона і додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...
Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.
- Моя матінко! Це ж мені буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.
- Ти коли думаєш у Лисянку?
- Скоро. Діжду неділі і піду...
- Ну, то ще побачимось.
Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:
 
Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,
Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.
 
Тарас сидів і думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - іду. Хоч я сирота - сирота щасливий..."
Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.
Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі - гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.
В дяка співали:
 
Копав, копав криниченьку
В зеленім саду, -
Чи не вийде дівчинонька
Рано по воду...
 
Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: "Чого мені боятися - здачі дам! Після - піду!" В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п'яний кобзар. Коло його ніг - поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.
- Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядівши Тараса.
- Заспокойтесь, я зараз піду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом:
- Це хто ж у моїй скриньці одбив замка?
В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.
- Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар?
Один з гостей, сільський п'яничка Іона, тоненько зареготав:
- Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску!
Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:
- Страму вам немає - оддайте мій товар!
Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки:
- Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав?
- Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете.
Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
- Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій!
- А ви - самі злодій! Украли в мене...
Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці.
Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку.
- Ану ще?
- Що? Мало? На тобі ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості.
- Та й нащо це? Краще - миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
- Пустіть!.. Сокрушу, акі... Який-небудь попихач... раб... Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками... Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... ні,

читати