Завантажити

Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи;
"Так, так... він упився... а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив... Спитайте..."
Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче:
- Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. - Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув... Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:
 
Сирота леда-а-що,
Не хоче роби-ить:
Ой, оддамо вражого сина
В москалі служи-и-и...
 
Не закінчивши, хлопець заридав - зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:
- Так його, так... де ж сироті дітись, куди прихилитись, - в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...
Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- І що це воно співає так гарно та жалісно? - гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. - Дівчина чи хлопець?
- Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обізвалась до першої друга через три грядки.
- Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.
- Которий? Отой головатий Тарас?
Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:
- А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький.
- Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?
- Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.
- Та людям очі драти.
Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.
А з гори, з бур'янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:
 
Та виріс я в наймах, в неволі,
Та не було долі ніколи, та гей!..
 
Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи - насупився, не витираючи довірливо сліз.
- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.
Шевченко мовчав, не витираючи сліз.
- А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.
- Я не гайдамака, - тихо одповів хлопець.
- А хто ж?
- Старець! Піду в старці, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собі.
- Вигадай!
А в Шевченка вже в очах стояв мрійний блиск.
- А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалі все більше дивувалась.
- Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.
Та Шевченко вже захопився цією думкою й імпровізував:
- А очі мені люди виб'ють, то й буду сліпий. Скажуть-нехай сироті сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав.
Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.
- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!
Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову.
- Виб'ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть... Кому потрібний сліпий неборак...
Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла - заридала:
- Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бідного, водити... Обоє плакали в бур'яні: поет і його доля.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Тарасе!
- Тарасе, чортів сину!
З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в одній розірваній сорочці, і давненько гукав у бур'яни.
- Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк.
Незабаром з бур'янів виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбік червоні заплакані очі. Здається, одразу закував себе в сталь: міцний, упертий.
- Чого? - сердито спитав він.
- Що, тобі нема чого робити, що ти виспівуєш по бур'янах? Я тобі ще вчора казав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш, а зараз біжи до дяка в Лисянку.
- Чого? - блимнув знов очима поет.
- Будеш прохати на іменини і візьмеш цимбали.
- Як дасть. Той раз так струни порвали.
- Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога мені тут, а друга - там! Чуєш? Піов Шевченко, похиливсь.
В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що

читати