Завантажити

І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.
А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.
- Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.
Тарас крутить головою: "Не хочу!"
Дід:
- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дітям та онукам.
І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається.
Мати:
- Чого не спиш, Тарасе?
- Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?
Мати злякано до вікна:
- Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це тобі в голову зайшло? Спи!
Перегодя знову:
- Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?
- Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж - ходив?
- До діда...
- Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.
А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з пліч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька.
- Тарасе, що, ти робиш?
- Який я Тарас? Я - гайдамака!
- Що ж ти тут робиш?
- Не заважай! Бач - панам голови рубаю.
- І я! І я!
- Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. - Бере, цілиться в будяк.
- Бу-бух!
- Трах! бах! рубай! бий!
В бур'яні закипіла війна - тихий відгук далекої гайдамаччини.
- Оксаночко, я розкажу тобі казку.
 
* * *
 
Звенигородщина - співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі (співав), тітка - про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої:
 
Як же тепер сватать,
Що ти тепер гірше ката, -
Що ти тепер гірше ката, -
Отруїла свого брата...
 
Сестра Катря - на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного, потім виросли цвітами:
 
Підем, сестро, горами,
Розвіємось цвітами.
Ой ти зійдеш - синій цвіт,
А я зійду - жовтий цвіт...
Будуть люди цвіти рвать,
Будуть з нас гріхи знімать.
 
Прийде вечір - всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній - про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій - про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному - не то співають, не то вичитують тягучим голосом - сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею:
 
Не вибрала льону, не пішла додому,
У чистому полі заночувала.
До білого світу тополею стала...
 
Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:
 
Та нема гірш нікому,
Як бурлаці молодому.
 
А почнуть грати в селі весілля - ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять - з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть.
А часом коло воріт заведуть з Катрею, - обоє голосні - луна на все село іде:
 
Іще сонце не заходило,
Наступила темнота...
 
Ішов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старі люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:
- Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дівчина? - питає людей, що сидять на призьбі.
- То так виводить мій Тарас, - обізвався Григор Шевченко, що сидів у гурті. - Малий, ще оченашу не знає, а до пісень, як старий.
- Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк. - Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.
- Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу.
- А скільки йому на роки?
- Уже дев'ятий.
- Ого! Пора. Вже давно слід було посилати.
 
* * *
 
А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве,

читати