Завантажити

що ніколи не вистачить у нього сили перервати їх...
Примарилось, як темного вечора зіходить над селом золота зоря...
Хтось шепоче.
- Це твоя... а ти, дурний, хотів...
Натовпом плинули думки.
Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобі прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" І Шевченкові стає соромно сестри, Оксани, себе самого... і він починає виправдовуватись: "Та то я так тільки, спробувати, як воно..."
Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся... Він сів на перила гребельки і заплакав.
"Важко жити, а як же хочеться жить..."
 
(1938)
 
СВЕКОР
 
Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, - Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хаті зняти, - він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподобається йому що-небудь - зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, а потім скаже:
- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім'ї взивали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
- Ну, так і женіть, коли пора! - озвався з-під печі Василько.
- От такої!.. - сміється, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не хочеш?
- Що мені та школа - хліба дасть? - старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
- Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
- Тільки котрого б нам з трьох женити? - міркує батько далі. - Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...
- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
- Ги!.. - засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
- Ну, то чого ж там сміятися! - промовляє поважно батько. - Кажи: коли женити - будемо женити, коли ні - підождемо.
- Кажи, Васильку, - то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, - обізвалася й мати. Василько оглянув усіх - ніхто не сміється. "Чому б і справді мені не женитись?" - подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
- Хо-чу!..
- Ну, от і гаразд! - каже батько. - Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
- Ганну хочу, - промовив Василько сміливіше.
- Ганну то й Ганну, -

читати