Завантажити

покинув та латаний кожух? - Хоч часом і сміялись із Тараса, проте жаліли його і любили.
- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надів. Чого скинув попів кожух?
Тарас не ображався на сміх і на жарт одповідав жартом:
- Щось мені ті книші завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий...
- Ну, вже як і ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцеві й очі повилазили! Регоче гурт, сміється Тарас.
- Ех! Та нехай же і той сирота у драній свиті раз спуститься з гори! - гукає він і, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бігу, гуцає в саму гущу саней, падає горілиць на чиїсь коліна, на руки, на ноги...
Вереск, метушня, цілий рій блискучий навкруги очей, а між ними чиїсь засяяли, як зорі... Чиї це? "Оксана!" - впізнав Тарас, і все в голові завертілось. Що воно? Сани, здавалось, шуміли й свистіли на одному місці, на одному ж місці гуцалі зорі, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так біжать-біжать, поки ворота стукнулись об сани і стали.
- Приїхали! - хтось гукає, і всі починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбігла на гору, а над нею десь високо-високо зірок-зірок у темному небі, як золотого маку... Хтось рідний, радісний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тільки одчуває, як радісно серце забилося. Сіпає його за рукав: - Чуєш чи ні? - Кидається, як зі сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив.
- Що таке?
- Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі?
- А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервоніла.
- А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце?
- Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра.
- Таки на маляра?! - і очі в неї засяяли. Тарас нашвидку розповів, що затримка тільки за дозволом од управителя. Завтра зранку він піде у Вільшану. Оксана хотіла іще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.
- Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона і почервоніла. Тарасові теж у лице вдарило жаром. Стиха:
- А де?
Трохи вернулась, щоб другим не було чути:
- У вербах, на ставу, - одними губами, і побігла вгору доганяти сани.
- На добраніч! - гукає він до гурту.
- До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, і тільки десь унизу самі собі рипіли на снігу чоботи, приграючи і приспівуючи: "Маляр, Оксаночко, зірочко вечірняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай і в драній свиті, а ж таки щасливий, трясця його мамі".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як прощались, думали - на час, сироті й щастя, що стрітися раз. А вийшло так: тільки вони й бачили одно одного довіку. Не на день, не на рік, а навік...
Не почуваючи ніякого на себе лиха, другого ж дня пішов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мріяв, що скаже увечері. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високі палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...
Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!
Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:
- Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.
- Нащо ж я вам?
- Оддамо тебе в кухню до кухаря.
- А як я хочу в маляри?
Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений.
- Забув, що кріпак.
Управитель, пересміявшись:
- Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.
Раптом одчув Тарас, що він - зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє - і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як ніби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини і накладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що він летів від неї необзір, аж спотикався. Перед очима встали затурбовані, злякані обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобі, Тарасе!" Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв'язаний з ним, із життям, такими мотузками,

читати