Завантажити

другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі - нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: "Вітька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школі відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться - він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор. Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років п'ятнадцяти-шістнадцяти.
Третій - Кость Ясінський - біженець із Холмщини; документів у нього - ніяких, і скільки йому років - ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять - хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях пише їм "летучки". Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатам. "Дівчур" - дражнили його в школі.
 
Дівчур, волочур,
дівки штани подеруть,
із вулиці проженуть...
 
ІІ
 
Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.
Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.
Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.
Щось ляснуло його по плечу.
--Здоров, Валю!
Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.
- А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, - сказав Вітя. - Ти ж збирав екскурсію на село?
Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
- Збирав, - сумовито промовив він, - та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось - так один - "мені зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а інші тільки пустили з школи, порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?
У Валі блиснули очі:
- Вітька! - ляснув він несподівано товариша по плечу. - Скільки ще зосталось канікул?
Вітька подумав:
- Та ще більше місяця, - а що хіба?
- Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.
- Куди? - засміявся Вітя.
- В мандрівку, на села, слово честі - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле...
Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.
- Хіба от що, - перебив він Валю, - чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину... У них, казали, пасіка є, - хоч меду наїмося.
Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
- А справді! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі - Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: "Та й за віщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:
 
Одчепись, препоганий,
ти ж мені не рівня:
що ти швець, вражий мнець,
а я Бондарівна.
 
Так усі й звуть її у школі - Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, "святий хлібець"; обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь корові, щоб з'їла". Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: "Гур-гур - і немає дня".
- Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?
Ліщина простягнув руку.
- Лясь! Лясь! -
Погодились.
- Підем.
- Ну от, - зітхнув з полегшенням Валя

читати