Завантажити

Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.
- Оце так село! Куди воно годиться? - бубонів Вітя. - Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей - замкнуті.
- Ага! Де він казав ключ?
Кость виймає записку, читає: "У ступі".
- А що ж воно за ступа?
- А морока його знає.
- І ти, Валю, не знаєш?
- Ні.
- От так штука! Що ж його робити?
Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно - на защіпці.
- Давайте шибку виймемо, - радив Вітя.
- Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж...
- Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.
- От так оказія!
Сидять, нудяться, ковтають слину.
На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики - цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.
- А що, хлопці, скажете?
Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.
- Як вас, хлопці, зовуть?
Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.
Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
- А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: - ага! ану!
- Ги! - засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".
Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
- Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!
Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись - брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:
- А ти ж ото на чому сидів - хіба не на ступі? Кость зирк - під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.
- Та це ж, мабуть, вона й є!
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.
- А це, мабуть, і ключ.
Знову до хлопчика:
- А правда ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче:
- А то ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
- Що ж із ним робити?
Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.
- Ось ходімте, я вам покажу.
Привів до хати, до дверей. Указує:
- Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! - І обоє маленьких зареготали: "Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!"
- Дайте, я вам одчиню.
Взяло ключ, не достане до дірки. Командує - підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
- Уже!
Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.
- Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.
 
IX
 
Гарячі жнива... Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі - рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами - колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
...Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги - самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер... тепер - на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
- А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
- Та, мо, й буде.
- Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! - невблаганно гукає Настя.
- Ану, женці-молодці! Ану, робітники! - в жарт підганяє хлопців брат

читати