Завантажити

стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. "Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке, - краще, ніж яке рідне".
Про Валю та діда Маркіяна люди казали: "Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох". Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: "Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка".
Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів - літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу - насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.
 
XIV
 
А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: "Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. - Хвалиться: - Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив".
Коло перелазу з'являється Валя:
- Добривечір! От дід - так дід! - І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. - Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять...
І про Дарвіна, і про Маркса... Знаєте, коли б такому дідові та освіту...
До гурту підходить Василь:
- Ну, так пам'ятайте: завтра по обіді - вистава!
- І п'єска буде? - швидко запитала Настя.
- Аякже! Першою піде.
- Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? - затурбувалася зразу Настя.
Всі засміялись.
- Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
Настя зніяковіла, розсердилась:
- Написано в п'єсі - "червона хустка", то й треба, щоб така була.
- Ну, гаразд, десь позичимо, - миролюбно згоджувався Василь, - а головне - треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі - по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.
- А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?
Один по одному підходять:
- Це ти, Вітю?
Мовчить.
- Ніби не Вітя.
Василь підійшов до його ближче, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.
- Ні, таки Вітя! - і далі стурбовано:
- Е, та він чогось плаче!
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
- Чого це він?
- Дивіться, чи десь не набили, - він задерикуватий!
- Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
- Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота...
Дивуються, серйозно:
- Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?
- Є! - крізь сльози вимовив Вітя.
- І мама є?
- Є.
- Ну, так який же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.
- То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
- Як мені на осінь... у солдати...
- Ану заждіть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?
- Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.
Всі зареготались.
Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зім'ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.
Кость суворо:
- Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати - вирвався, на моріжок упав. Хлопці - в сміх.
- Годі! Годі! - обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п'яного.
- Вставай, Вітю, та підеш спати.
- Я сам, я сам, Настуню! - Справді встав-таки сам, патякає:
- Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого... отого... - Вітя люто тикав пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.
Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:
- "Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене..." Поет... Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
Далі блиснула якась рішуча думка:
- Насте, ти любиш мене?
Сміється Настя:
- Ну, а як же? Люблю!
- І я тебе! - Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.
- О! - на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
- Бачив?
Здійнявся

читати