Завантажити

Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.
- То це, по-вашому, і радіо - домовик, чи як?
- Домовик не домовик, ну, то й не людина, - допікав дід Маркіян, - домовик, то той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира - не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дід скоса зирнув на Валю, - так він що тобі скаже: "радіо", мовляв, та й годі...
Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:
- Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.
Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.
- А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.
Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.
- А як докажу? - промовив він стримано.
- Не докажеш, Петровичу!
У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:
- А як докажу? - схопився він із місця, аж зблід.
- Ну, та й запальний же хлопець! - сміються люди. - Не кається.
Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:
- Буде вже того, що раз доказав. Валя в'їдливо впився очима в діда:
- А що, злякались? Злякались?
- Чого там "злякались", ну, доказуй, - побачимо! Ні хвилинки не гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:
- Я зараз вернуся!
Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.
- Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.
- Та й азартний же хлопець, як та іскра.
Говорили, сміялись, хвалили.
А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число "Знання", общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.
Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ "Наука й техніка" - спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:
- Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?
- Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, - зареготав хтось із гурту.
- Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.
Сміялись.
Дід винувато скривився, комічно лупає очима.
- Коли так, то й так: сідай, Петровичу, - дружньо промовив він, - твоє зверху.
Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, - хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав... Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту "зозулю". Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: "Це ти, мій славний старий друже..." - і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.
- Бо з ним! Не хочу! - Перша образа слізьми сплила йому на очі.
- Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, - підбивали люди.
- Ні! Ні! Ні за що не сяду! - рішуче заявив Валя, - ні за що на світі!..
І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.
Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний:
- Валю, та іди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім...
- Зараз, зараз! - винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
- Так воно щось таке буде сьогодні? - зверталися до Василя люди.
- Буде! Неодмінно буде! Приходьте! - рішуче запевняв Василь.
 
XVIII
 
Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі, - проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках - батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море

читати