Завантажити

що від пасіки, - навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
- Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! - весело казали хлопці.
Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд - ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках - свіжі паляниці, пухкі, бїлі.
- Ану, діти, до меду! - Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.
- А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, - звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз "тепер мені не до меду", проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге... і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
- Аж ось коли я до тебе добрався!
Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.
Кость злякано:
- Вітя, луснеш!
- Всю миску виїм! - захоплено й рішуче промовив Вітя.
- Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, - почав забирать Валя.
- А я кажу: виїм!
- Що ставиш?
Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя - лижви.
Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:
- Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся...
Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.
- От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.
Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:
- Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!
- Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.
- Ведіть його, хай ляже!
І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.
 
XXIII
 
Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город - нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті - нема. Стоять серед двору, турбуються: :
- А що, як він собі щось заподіяв?
- Чого доброго, він шалений!
Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
- Кого ви шукаєте, дівчата? - обізвався з клуні Валя.
Зразу до його обидві:
- Віті не бачив?
- Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна...
- Чого? - і голос затремтів у дівчат.
- Так... хворий.
Дівчата зблідли:
- Що ж таке трапилось?
- Та нічого.. видужає, - чогось не хотів казати Валя.
Раптом Настя в плач:
- Чому ти не кажеш?
Валя здивовано глянув на дівчат:
- Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живіт... Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, і, слова не сказавши, бігцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
- Валю... І нащо... ти... сказав?
 
XXIV
 
Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір'ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась і кусала губу, проте очі поблискували сердито.
Спокійно до Насті:
- Насте, а йди до хати!
Настя почервоніла, стурбувалась:
- Чого, мамо?
- Іди, там побачиш! - І пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір'ю.
Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.
Підійшла до Костя, суворо насупила брови:
- Дай сюди перстень!
Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись - зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад.
Кость охолов.
- Насте, нащо це ти?
Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.
 
ХХV
 
Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину - треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали

читати