Завантажити

все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що "під тином у старій ряднині", блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. "Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!" - "Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає". Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї - Соня. Сидять, записочки до місяця читають.
- Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив - проходу не дає, все...
Аж ось щось зашелестіло на городі... Проти місяця тінь... таємничий схвильований голос:
- Насте, на хвилинку!
Настя придивилась:
- Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!
Голосніше, спокійно:
- Це ти, Вітю?
Вітя виразним шепотінням:
- Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! - голос різкий, нетерплячий.
Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі - в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:
- Вітя, та що ти мелеш!
І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.
Вітя їй услід гаряче:
- Насте, це не жарти! Насте!..
Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.
- Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? - жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
- Та нічого, дурниці.
- Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, - допитувалась Соня, - бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:
- Хай, колись розкажу.
- А чому ж не зараз? Чому не зараз?
Настя почала прохати:
- Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай...
- Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, - а коли ж ти скажеш - завтра?
- Завтра або позавтрьому.
- Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки... Про кохання? Правда?
Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.
- Я так і знала!
Зітхнула.
Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
- Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.
- Що? - Очі в Соні стали великі, як сливи.
Далі:
- А скільки ж йому років?
- Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять... - засміялася Настя.
- Усього? - І далі подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки...
- Тю, що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..
Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.
- Та який же дурень запише нас?
- Ні, ти стій! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...
І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в загсі записали на шлюб неповнолітніх.
- Соню, та це ти справді?.. Чи воно ж мені в голові? Оце було б добре! Оце так! - реготали, дуріли. Перегодя Соня зітхнула:
- Щаслива ти, Насте, що в тебе... - І Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі поняглися тоскою, пригасли. Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.
- Соню, ти вже додому?
- Бувай здорова! Мені треба йти! - і зникла в межі поміж пшеничинням.
Настя підклала руки під голову, лягла горілиць в межі, на холодній гичці. Дивилась у небо на зорі, що цікаво зазирали на город. В очах сяяло дівоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спів:
 
Зеленая рута, жовтий цвіт -
не піду я заміж - піду в світ.
Та й розпущу косу по плечу...
 
Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.
...Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько

читати