Завантажити

шалений регіт. Вийшла Оксана:
- Що таке? - І далі злякано: - Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
Вітя повернувся до неї.
- Я босяк, я жулик, я... та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.
Оксана заклопотано:
- Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.
- Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя помарширував, похитуючись, до клуні.
- Ну й люди! - хитає головою Бондариха. - Треба було отак напоїти хлопця.
...Віті було погано.
Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця. Гладила чуб.
Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.
Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.
- Куди це ти, Костю? - спитала Настя.
- Піду до хазяїна - тут мені немає чого робити, - гостро одказав Кость.
- В чім річ? - затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.
 
XV
 
Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.
Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.
Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: "І-і! Наробив же я шелесту!"
Рішуче:
"Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив".
Аж ось чогось стала перед очима Настя.
Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: "Чи я її цілував, чи вона мене?" Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь - до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І вірші зуміє написать не згірше Костя.
Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в коханні - вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він пробував написать вірш - не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш! Костеві й не снився такий!
Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати зручного місця.
Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб'є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою - одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам собою й вірш складався. "Ух, і напишу ж!" Пішов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квітах - у жовтих, червоних, синіх... Пече сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт - пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав продумані раніш рядки:

Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Тепер моє серце плаче...
 
Далі - як одрізано.
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх - ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув... Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:
 
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Тепер моє серце плаче..
 
А кінець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку... Луснув себе по чолі, по губах! Поскріб голову.
"Ні, тут діла не буде". Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
 
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
 
Зашелестіло поблизу: жінка... Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає по порубі. До Віті:
- Часом ти не бачив тут рудої корови?
І далі:
- От лихо!
Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без жалю.
- Піду кудись в інше місце, в тінь.
Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів - незручно; ліг - муляє; перевернувся на живіт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
- А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?
Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись у Віті докором.
"Чи не піти краще до хати - там ніхто не буде заважати".
Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві. Небо синє-синє, по ньому

читати