Завантажити

людей. Спинив конячку, висякав носа, пішов од воза стернею до гурту. Підходить.
Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт:
- З Києва? Я так і знав. А чи умієте робити, хлопці? Чи косить та жать будете? Робили коли в полі, чи, мо, й серпа в руках не держали?
- Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, - одказала за хлопців Бондариха. Дід зразу пом'якшав.
- Та я нічого, я тільки так....
І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:
- А що там нового в Києві? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Ліга націй? - чеше й не спіткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?..
І далі:
- Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви вчились так, як треба..." - продекламував до речі вірші, далі виймає кисет, крекче й моститься вже на снопі сідати:
- У мене, знаєте... є така... книжечка...
- Діду Маркіяне, гляньте - віз ваш поїхав! Конячка дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціативи справді нап'ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із снопами почав похитуватися з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани й вітром - до воза.
- Бач, бач яка! Ну, і хто тебе в шию жене?
- Що воно за дід? - спитав Валя.
- Це такий дід, що коли б не коняка, він би до ночі тут гомонів, - промовила Бондариха.
- Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, - каже, - всякому студентові докажу". Та ви ще узнаєте його добре, він такий, ще не раз прийде. Ще, мо, й набридне.
...Вечоріло.
- Ну, діти, тепер додому!
 
VII
 
- А ось і наша хата!
В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.
- Василю, візьми рядно та розстели під грушею - вечеряти будемо надворі.
Кость схопивсь вперед Василя - і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:
- Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? - тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:
- Ні, я дуже рада. - І далі, подумавши: - Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
- А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, - не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.
- Як же це? - зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.
- Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:
- Хай розкажу після! - Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:
- А потім ти мені приснилася... Далі повернувся:
- Іду! - І вистрибом через колодку.
- Го-го-го!
Замість скатерті - на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.
- Вітя, де ти там? Вечеряти!
Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:
- Що то у вас під хатою?
- Де?
- Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники... Василь зареготав.
- Та то ж наша пасіка!.. То вулики стоять.
...Вечеряють.
...Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх - на все село...
Гості у Бондарихи з Києва.
По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала - "в хаті буде краще", - так ні! в клуню. Кость перед сном:
- Ну, хлопці, завтра ж у поле!
- Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.
- Добре.
Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.
- Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:
- Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.
То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують.
 
VIII
 
Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. - сонце ген-ген піднялося. Почав будити:
- Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях - записка. Пише Василь: "Хліб, сало, огірки - в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ - у ступі. Одпочивайте".
- Ну, що ж. Так і буде.
- Ходімо тим часом викупаємось добре.
Пішли до ставка.
Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах - терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи - все дерев'яне, ветхе... Не село - музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі.

читати