Завантажити

і далі вже переходить до діла:
- Де живуть Бондарі - ти знаєш?
- Десь у Лубенському повіті... В Лубенському чи в Лохвицькому.
- От тобі й маєш! Треба знати докладно - в якому селі, в якій окрузі.
- Стій, - зразу пригадав Вітя, - Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.
У Валі блиснула ще одна нова думка:
- Може, і його умовимо з нами. Правда?
- А цей піде! - певно чогось промовив Вітя. - Неодмінно піде!
- І як воно гарно все виходить! - говорив весело Ліщина.
Швидко вхопив за рукав товариша.
- Ходімо!
І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.
 
III
 
В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.
- Костю! Костю!
Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:
- Вставай, он до тебе прийшли.
- Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? - спросоння змагався Кость.
- Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:
- Де вони?
Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:
- Хто тут такий? - А далі впізнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
- Ходімо далі, щось скажемо, - промовили ті таємничо, як змовці.
Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
- Заждіть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? - Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.
- Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.
- Та це ви справді чи так тільки? - одкашлявшись, радісно промовив він.
- Як "так тільки"? Справді! - рішуче обоє разом промовили товариші.
- До Бондарів?
- До Бондарів!
- На Полтавщину?
- На Полтавщину!
- За двісті верстов? Пішки?
- Та хай буде хоч і триста - що нам! Не дійдемо?..
- Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
Сон із Костя як рукою змило.
- Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.
Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.
Трохи втихомирений, він виліз на гору.
Згода!
Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.
Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:
- Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!
Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз і дай!" - одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби". Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:
 
Що твоє листячко вода знесла...
 
IV
 
Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
- Прощай, Київ!
- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собі не йняв віри Кость.
- Мені теж аж не віриться чогось, - признався Вітя.
Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі - зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.
- Гей, товариші, час і про ночівлю подумати - сонце заходить!
- Успіємо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком,

читати