Завантажити

книги, в мудрослів'я, намагався проникнути в таємничу суть давніх поетів, часто бував у розпачі, що не мав а ким поділитися ні своїми сумнівами, ні знаннями, ні припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю любов і все дбання в свого найостаннішого, до того ж найслабшого сина, відходила від Джихангіра з кожним роком, замикаючись у своїй незбагненності й неприступності. Рідні брати зневажали його, мабуть, з огляду на приреченість Джихангіра в жорстокій боротьбі за трон. Навіщо прийшов на світ? Кому тут потрібен?
Тож як мав схвилюватися Джихангір, коли в місце його довічного, як вважав, вигнання, в Трабзон, прибули посланці від шах-заде Мустафи з припросинами відвідати Амасію. Джихангір здригнувся вже від самого слова Амасія. Знав той город, ще й не бачивши його ніколи. Стояв йому перед очима на високій горі, оточений п'ятьма рядами мурів. Славетні печери Амасії, в яких жили ще християнські угодники, тоді — мусульманські дервіші. Довкола города — тутові плантації, сади, в городі безліч медресе, а в них тисячі софта. В Амасії колись жив син султана Баязида Коркуд, поет, мудрець, може, в чомусь схожий з ним, Джихангіром, при Коркуді прославилася там велика поетеса османського народу Міхрі-Хатун, або, як її тут називали, Міхрун-Ніса, тобто Сонце серед жінок. Вона писала колись: “Що це, чи сповнилася доля моя чи моє призначення, що я на ложі своїм побачила народженого ніччю Меркурія?”
Мустафа постав перед упослідженим Джихангіром справді як бог з давніх часів, як Марс і Меркурій,—розкішний, великодушний, блискучий, оточений так само блискучими людьми, в яких тяжко було впізнати підданих, а скорше видавалися вони друзями шах-заде. І Джихангірові Мустафа сказав, щойно вони сіли на килим гостинності:
— Сподіваюся, ми станемо справжніми друзями, бо байдужі один до одного, і ніхто не жде нічого від іншого, а кожен жде своєї години.
Сказав це з спокійною впевненістю, так ніби вже давно забув, що йому судилася година найвища.
Мустафа був сповнений захвату власною особою, але саме це найбільше подобалося Джихангіру, який звик взагалі не помічати себе і не знав, власне, живе він чи ні, існує на світі чи взагалі не народжувався. Він завжди лякався самотності й прагнув самотності, а довкола Мустафи вирувало бурхливе життя, крутилося безліч людей, і всі були закохані в шах-заде, всі змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: “Привіт тому, в кого діамантова душа”, “Хай дарує аллах благоденство тілу, мові, розуму нашого шах-заде”.
Мустафа без кінця дивував Джихангіра, водночас не було нічого, що могло б здивувати його самого. Коли Джихангір завів мову про книги, Мустафа засміявся: “Гарна книга — щирий друг. Коли вона тобі набридла, вона не гнівається, як жінка. І коли ти їй віриш, вона не обдурює тебе як жінка”. Запросив читців і цілий вечір двом шах-заде читали з “Казок сорока візирів” і з “Гумаюн-наме” Бідпада. Джихангір згадав поетів, сказав, що він, як і дід їхній султан Селім, прихильник великих мусульманських містиків Ібн аль Арабі і Джеляледдіна Румі, як тут же виявилося, що Мустафа теж у захопленні саме від цих поетів, сам написав уже три дивани поезій під тахаллусом Мухлісі, себто Відданий. Далі він спитав Джихангіра, чи той уже читав “Мантіг ат-Тахр” — “Розмову птахів” — Ферід ед-Діна Аттара, переспівану віршами великим Мір-Алі-Шир Неваї ', який жив у Самарканді й Мешхеді, помер у Гераті, але слово якого розійшлося по всьому мусульманському світі. Він прочитав уривок з “Розмови птахів”. Як шукають птахи свого царя, мандрують через сім долин і сім морів до гори Каф, яка оточує землю. Не всі витримують труднощі путі, залишається тільки тридцять птахів, і тут виявляється, що ім'я їхнього царя — Тридцять Птахів, отже, кожен з них є царем і всі вони разом узяті — цар Сімург. Чи не наводить це на деякі роздуми? Як сказав пророк: “Слава тому, хто прочитав”.
Для Джихангіра без кінця влаштовувано учти, а що вина він не пив через слабість своєї натури, від солодощів його нудило, то Мустафа для зміцнення його природи велів готувати для молодого шах-заде кульки з товченого конопляного листя й меду, підставляв йому замість ласощів підсмажене й посолене конопляне сім'я, пив разом з ним підігріту джерельну воду, в якій розчиняно зеленкуваті кульки з макового соку.
Джихангір не впізнавав себе й свого тіла. Звичне, відоме йому марне тіло було й далі з ним, але позбулося набридливої земної обтяжливості, ставало легким, дужим, і хоч над розумом мовби нависала і згущувалася щільною запоною пітьма, тіло проривало її, лишаючи розум борсатися по той бік запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням: що таке тридцять, кому тридцять років минуло, а кому ще буде — Мустафі, Селіму, Баязиду чи йому, Джихангіру?
Так минали дні за днями. Султанські посланці, не знаходячи Джихангіра в Трабзоні, добралися вже й до Амасії, але молодий шах-заде нікого не хотів бачити, нічого не пам'ятав, забував, що він султанський син, взагалі був непам'яттю, небуттям, димом,

читати