Завантажити

було нестерпно. Якби став султаном, звелів би пообрубувати всім руки й ноги. Ноги, щоб до нього ніхто більше не прийшов. А то прийшли і сказали, що султан Сулейман НЕ дозволив давати Джихангіру ні крихти дему. Джихангір тихо засміявся. Що йому султан? Туди, де він був, уже не проникнуть ніякі султани. І сказано тиранам: “Спожийте те, що ви придбали”. “І вранці спіткала їх кара, що стверджена”. Проказував чи тільки хотів проказувати, а насправді тільки в думці кволо перебирав вірші корану, так само як перебирав пальцями ніг. Взуття мав з такого тонкого сап'яну, що видно було крізь шкіру, як ворушить пальцями ніг. Взуття таке саме, як у Мустафи. І халат на ньому теж з таких самих бруських шовків, і шаровари, й тюрбан.
І тоді прийшов до нього сам Мустафа. Сів коло узголів'я, задумливо дивився в простір, був величний і неприступний.
— Це ти? — поспитав Джихангір.
— Я,— відповів Мустафа.
— Але ж тебе вбито?
— Вбили не мене — іншого Мустафу.
— Звідки знаєш, що вбили не тебе, а іншого?
— Цього незмога пояснити. Знання дається від народження.
— Як це прекрасно! — прошепотів Джихангір. А Мустафа відповів йому рядками з корану:
— “Губить нас тільки час”.
— А ненависть? — спитав Джихангір.
— Що ненависть? Любов дужче за неї стократ. Ось я полюбив тебе і прийшов, щоб допомогти.
— І ти поможеш?
— Поможу.
І дав Джихангірові дему. І шовкова тиша обступила його звідусіль, наповнила йому душу, і аромати забуття заволоділи ним, він був ніби ангел, не розбирав, де живе, а де мертве, і Мустафу бачив чи й не бачив, той відпливав від нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повільно, поки й щез. Лишилося ім'я. Але що ім'я? Навіть воно розтануло з димом. Тільки в невидимому — найвищий ступінь реальності.
І ще безліч разів приходив до Джихангіра Мустафа, сідав коло нього, і вони цілими годинами вели неквапливі бесіди. Приставлені султаном люди метушилися довкола, прислухалися до голосів, що лунали нізвідки, але не бачили Мустафи, не володіли даром проникнення в невидимість. Нещасні, жалюгідні люди!
Відходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангі-ру свою сильну білу руку і непомітно вкладав недужому в долоню галька кульок дему. “Пам'ятай мою любов до тебе, брате”,— казав тихо. Джихангір плакав од розчуленості, так на сльозах і запливав у світ, де червоними снами розцвітали маки, палали бахромчатими вогнями в солодко-обезвладнюючих мареннях, по-слушливо відкривали перед Джихангіром безміри безодень, де клубочіли ядучі випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений спів бюль-бюля.
Вже не повертався до свідомості.
Султанські прибічні лікарі були безсилі. Все в Джихангірі отруєне. Якби змога замінити його кров і його тіло, тоді хіба повернувся б до життя. Не шах-заде, а тільки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Ніхто не може змінити даного аллахом. “Нема зернятка на землі, яке б не було записане в книзі очевидності”. Тіла віддаємо землі. Душу забирає аллах.
Тепер для Джихангіра не було зупинки. Місячне сяйво мертво лилося на його путі, плоскогір'я, потоки, ріки, каміння, білий порох,— і він, мов вічний паломник, бо все говорило про вічність, так ніби на землі не було смерті.
А тоді з найглибших надр землі зринуло потрясіння, і дрож став бити знищене тіло Джихангіра, дрож від страху перед неви-значеним, що наповзало на нього із склубоченої пітьми, з хаосу, з жаху. Він спробував відмахуватися від того жаху, замірився, здійняв ламливі, як у його матері, руки — і так умер.
Як десять років тому Мехмеда, Джихангіра покладено в посудину з медом, і Сулейман звелів везти синове тіло до Стамбула, щоб поховати поряд з братом коло мечеті Шах-заде.
Довго думав, кого послати супроводжувати тіло Джихангіра. Врешті сказав: “Хай їде Баязид”. Сподівався бодай цим поменшити горе султанші Хасекі, якій судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав їй листа, сповненого чулості й гіркого болю, але не безсонними гонцями, а разом з Баязидом. Щоб не поспішати з лихою вістю, а привезти її водночас з його султанським утішанням.
А сам сподівався втішитись у перемозі над ворогом.
Він вторгся в землі шаха Тахмаспа, нищачи все на своїй путі, Повелитель Віку, кара і меч трьох сторін світу. Його страхітливе військо не зустрічало ніякого опору, бо хитрий шах мерщій заховався за свої високі гори, тоді дика, сліпа сила вдарила на простий люд, на тих, хто жив на своїй землі тисячі років, розводячи сади, будуючи храми і пишучи книги,— на вірменів, азербайджанців,. грузинів — і кривава імла затулила сонце.
Схований у неприступному гірському монастирі, вірменський хроніст Ованес Цареці писав про прихід султана-хондкара в його рідну землю: “Я, грішний Ованес, бачив ці гіркі дні своїми очима. О, душо моя! Скільки людей вмерло від мечів, від гармат і рушниць, від голоду, від боязні й дрожу. Деяких убивали мечами, деяким відрізали руки, носи, вуха, бо їм нікуди було сховатися, і люди країни

читати