Завантажити

трон. Тим часом не шкодував обіцянок. Не шкодував слів, бо мав тільки слова, а що не володів більшим, в тому провина султана Сулеймана.
Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках порушила б лад. Але для збереження порядку потрібно багатьох. Володарі мають творити закони й установи, а люд — зберігати їх, бо люд розумніший і постійніший у звичках, ніж один чоловік. Султан Сулейман занадто дріб'язковий в управлінні. Вирішує все сам, нікому не вірить, тому щодня вигадуються нові й нові закони, щоб зв'язати всім руки, щоб ніхто ні ворухнувся, ні писнув. Мустафа не знав, яким султаном буде він. Знав тільки, що Сулейман — не такий, як треба, і невтомно повторював це, а слухачів йому ніколи не бракувало. Сам Ібрагім, який дійшов навіть до того, що нехтував Сулейманом, підпав під чари Мустафи і з останнього свого походу слав шах-заде в Манісу листи з запевненнями у відданості, так ніби той уже був султаном. Чи стали відомі ті листи Сулейманові, чи перехопили його улаки відповіді Мустафи, які він посилав Ібрагімові в Халеб і Багдад,— ніхто ніколи про те не довідався, все вмерло разом з Ібрагімом, а султанського сина не зачеплено було навіть підозрою.
Не відбилася на становищі Мустафи й неждана смерть валіде Хафси, смерть, про яку з таким сумом писав йому тоді великий муфтій Кемаль-паша-заде:
“Суть цього ходу мови — обпалююча душу, переповнена печаллю подія з її величністю, Високою Колискою, великою господинею валіде, хай вспокоїть аллах її душу і розсипле по царству небесному її милостиню, бо ж вона, розпрощавшись із земною обителлю, вспокоїлася в місці перебування божественного милосердя і притулку господнього благовоління. Преславне єстество її сотворене було для вищої благосклонності й турботливості до всіх створінь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливості за межі свого килима, тому вона сковувала ноги насильства ланцюгом покарання, кожного, хто шанував її, вона саджала на подушку почесті й поваги”.
Незабаром помер і сам Кемаль-паша-заде, здавалося, вмерли всі, хто клопотався про долю Мустафи, але в житті шах-заде не ставалося ніяких змін на гірше, він і далі мав змогу й час досконалити своє тіло і свій дух для найвищої влади, і єдине, на що міг поскаржитися,— так це на те, що влада чомусь барилася.
Інший на його місці давно втратив би терпіння — Мустафа був незворушний, ніби закам'янів у своїй пишноті. Про султана говорив охоче і багато, про султаншу Хасекі і її синів — ніколи, так ніби не було їх на світі. Він первонароджений, він спадкоємець, він майбутній султан, про жінок він не говорить, він бере їх на ложі, де лежать вони перед ним, мов гади неторкані, дрижать, напружені, ніби туго напнуті тятиви луків, коли він виймав з зелених шовків своє дивовижне тіло, як меч з піхов.
Звиклий до безкарності, Мустафа став розсилати санджакбе-гам таємні послання, вірячи, що, коли заходить сонце, люди відвертають од нього очі, всі погляди спрямовуючи в той бік, звідки має з'явитися сонце нове. Над Сулейманом уже спускалося смеркання, тридцятирічний Мустафа мав зійти, як повноликий місяць, як молоде ранкове сонце!
Однак чиясь невидима рука перехопила всі листи шах-заде і поклала їх перед очі султанові, і Мустафа з своїм пишним двором, з постарілою, але повною надій на повернення в Топка-пи матір'ю Махідевран опинився в далекій Амасії. Там уперше пролунало ім'я султанського дамата Рустема, але вирвалося воно з спопелілих од ненависті уст Махідевран, Мустафа не опустився з своїх висот до дріб'язку підступності. Втішав себе тим, що в Амасії народився його грізний дід султан Селім. Добрий знак побачив Мустафа й у тому, що султан посадовив неподалік від нього наймолодшого свого сина Джихангіра. Колись султан Баязид так само посадовив тут свого сина Селіма і онука Сулеймана — і що з того вийшло? Влада опинилася в руках старшого з них — Селіма, а старий султан умер від розпачу, викликаного синовою зрадливістю.
Дочекавшись, коли Сулейман повернувся до Стамбула, Мустафа запросив Джихангіра в Амасію. Махідевран у всьому вбачала підступи ненависної Хуррем. То ж така жінка, що дріт пряде і пальців не слинить. Джихангіра теж вважала улаком своєї матері, та коли їй розповіли про цього сина неправедного ложа, навіть вона вспокоїлася.
Джихангір, попри свої дев'ятнадцять літ, видавався хлопчиком, хирлявий, зсутулений, з свинцевим обличчям, з очима зболеними, благальне розплющеними, так ніби хотів через них передати світові свої страждання. Запізнілий плід похмурого Сулейманового любострастя, останній сплеск невичерпної, здавалося б, життєвості ненависної всім чесним мусульманам слов'янки, Джихангір мовби зібрав у своєму слабому тілі всю злобу, всю ненависть, яка напливала звідусіль на Топкапи, ріс без любові, занедбаний, приречений на загибель уже самим своїм народженням, бо ж був останній, а над ним вивищувалися, громадилися брати старші — сильні, вправні, доблесні, справжні спадкоємці.
Ніхто не зважав на Джихангіра, покинутий усіма, поринув у

читати