Завантажити

глави, ради мене, Вашої рабині, мій щасливий падишаху...”
Угорська королева Ізабелла спробувала була перед тим визволитися з-під Сулейманової опіки, уклала таємну угоду з Фердінандом, згідно з якою зрікалася сану, отримувала для себе Себежське князівство, а Яноша Сигізмунда обіцяла одружити з одною з Фердінандових дочок. Хай інші воюють, а ти, Австріє щаслива, знай укладай вигідні шлюби! Рік товклося понад п'ятдесят тисяч австрійців під Будою, але вали її лишилися неприступні, Сулейман із своїм зятем ще раз пройшов по Угорщині, розбив австрійців, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й кинуто в темниці. Мабуть, не було каменя в підземеллях Стамбула, де не лишилося б угорської крові, угорського стогону й прокляття. Тільки сліз там ніхто б не знайшов, бо угорці ніколи не плакали.
Королева Ізабелла звернулася до султанші Хасекі з проханням помилувати бодай тих угорських витязів, які ще лишилися живі.
Гасан-ага сам обстежив усі зіндани, пройшов катівні, зазирнув до пекел, вивів на світ божий уцілілих, перелічив до одного, пригрозив наглядачам, щоб не впала з полонених і волосина, доповів султанші. Роксолана зажадала у Селіма фірман про звільнення угорців і забезпечення їхнього повернення додому. Шах-заде махнув рукою:
— Хай Мехмед-паша подбає! Він усе вміє. Щоправда, йому більше до смаку ловити, ніж відпускати. Але коли така воля великої султанші, то він зробить!
Роксолана звернулася з листом до Ізабелли. “Ваша величність, — писала вона,— найдорожча дочко, обидві ми народилися від тої самої матері — Єви...”
Дивна річ, що більше поширювалося коло її обов'язків, то тісніше стискувалося коло інше — безвиході, якоїсь занедбаності, забутості. Світ знав її дедалі більше і більше, а для тої землі, з якої вирвано було Роксолану майже тридцять років тому, ставала невідомішою й невідомішою, не було там живої душі, яка б її пам'ятала, ніхто не линув до неї думкою, не озивався словом, і не поможе ніхто й ніщо — ні султан з своїм смертоносним військом, ні її сльози й благання, ні молитви і найбільші чудеса на світі.
І відходила від неї рідна земля, відходила далі й далі, відлітала нестримно, як дитинство, як молодість, і вже ледь мрів дім батьківський за чужою зорею, і забувала, як сивіють жита за Чортовою горою, як порощить у шибки сухий сніг, як пахне торішнє листя і весняна земля під ним, хоч до самої смерті знатиме, що так не пахне земля ніде в світі. Ой заіржали копі вороні на стані. Ой забриніли ковані вози на дворі...
Прийшли вісті про смерть польського короля Зигмунта. Королем став його син Зигмунт Август, народжений, здається, того самого року, що її покійний Меміш. Отож годилася королеві в матері. Ще знала про шлюб Зигмунта Августа. Перша його жона, австрійська принцеса, вмерла, він обрав собі жону по любові, взяв дівчину не з королівського роду, литвинку Барбару Радзі-вілл, усі магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його трону, коли не прожене він цю спокусницю. Лічили, скільки до шлюбу мала Барбара коханців. Канонік краківський Владислав Гурський називав королеву “виборною курвою”. Воєвода сандомирський Ян Тенчинський, той самий, якого Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочіше бачив би в Кракові турка Сулеймана, ніж мати в Польщі таку королеву. В Німеччині розповсюджували сороміцькі малюнки Барбари, у якої рамена й шия, замість улюблених нею перлів, здоблені були чоловічими соромними тілами.
Такого не зазнала навіть Роксолана, бо ж принесла з собою чистість, перед якою вмовкали найбільші злоріки.
Покликала до себе Гасан-агу.
— Збирайся в далеку дорогу. Він вклонився. Знав: ні питати, ні відмовляти не слід.
— Повезеш моє послання польському королеві. Не передавай ніким, добийся прийому і вручи самому королеві. І скажи йому те, про що в листі писати не можу. Він не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вітаємо його шлюб. Що стежимо за ним хоч і здалека, але уважно і доброзичливо. Що годилося б йому, як і його батькові, клопотатися перед султаном про укладення вічного миру. Що я обіцяю полагодити через султана всі спірні й заплутані справи. Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для всього королівства, бо досі Ягеллони східні землі українські приносили в жертву, заслоняючись ними від Кримської орди, яку напускали на них султани, щоб тримати у вічному страхові. Хай домагається у султана, щоб той приборкав кримського хана. Я помагатиму королеві. Без нього мені тяжко, без мене він так само безсилий, але хай знає, що я — його помічниця в цім ділі. Скажи йому все це і повертайся.
Про свій рідний Рогатин не сказала нічого. Що казати? Тепер могла вже охопити уявою всю свою покинуту землю. І вжахнутися: нещасний мій народе!
Але в посланні до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом. Було витримане в тоні урочисто-холодному, як і годилося в її високому становищі.
“Ми доводимо до відома Його Королівської Величності, що, дізнавшись про Ваш

читати