Завантажити

про таємниці світу, які відкриваються його очам нез'ясовне, як осяяння. Сам у молодості немало потрудився для розширення меж османської держави, тоді несподівано видалася йому вся імперія схожою на коня: передні ноги відірвалася від землі, але нікуди не дострибнули, а задні навіки прикуті до каменя, не відірвуться, не ввійдуть у той камінь, самі ставши каменем, піднесеним над світом у відчайдушному замаху. Так він збагнув своє призначення: камінь. Але камінь прямолінійний, як нудьга походів, він кінечний, в ньому не відчувається простір, який наповнює душу людини відчуттям безконечності й вічності. Тоді де ж вічність? У подоланні просторів, в їх підкоренні? Простір можна підкорювати мечем, але це омана. Є спосіб надійніший. Людський талант, талант будівничого. Людство завжди лишало по собі храми, палаци, великі міста, гробниці, колони, обеліски. Вічність можна вловити лише людським талантом. Вона летить над землею, як небесне сяйво, а чоловік повинен залишати її на землі. Що більше залишить, то більша його заслуга. Вічність уярмлена, закута, зодягнена у форми нашої сутності душевної. Бо сама вічність не має форми, вона всемогутня й жахлива, як морок і хаос, і тільки ми надаємо їй форми й суті.
Ще ніколи не мав такої уважної слухачки мудрий Коджа Сінан, ще ніхто так не розумів його думок, але, мабуть, ніхто й не прозирав у глибини його задумів, коріння яких ховалося й від самого будівничого.
Слухала про закутий у камінь простір, а самій перед очима розстелялися незмірні бірюзово-голубі простори і над ними місяць кривавий, як рубін на Сулеймановім тюрбані, безконечно намножувалися кам'яні соти в навершях колон, менші й менші, малі куполи довкола великих, знесених над ними, клубочилися, мов дим пекельний, що розповзається по землі дедалі більше і білбше. А може, то закам'янілі хвилі хмар? Лягли на землю і рвуться до неба тільки гостряками мінаретів і зойками замучених, вмираючих і її безмовним зойком, від якого несила звільнити душу, бо ти — султанша.
Тюрбе для Мехмеда було закінчене ще до повернення Сулеймана з походу.
Султан був невтішний. Звелів коло тюрбе спорудити велику мечеть Шах-заде, їздив разом з Роксоланою дивитися, як під старими горіхами Сінан-паша закладав камінь у підвалини будівлі, яка має слугувати вічній пам'яті їхнього сина.
В Топкапи все завмерло. Не скликався диван. Не приймано іноземних послів. На султанські обіди не допускався ніхто, крім Хасекі. Сулейман розігнав усіх поетів і співців, звелів спалити величезне зібрання дорогих музичних інструментів. Не було мови ні про веселощі, ні про війну, і майже п'ять років султан не ходив у походи. Єдине, що зробив, не відкладаючи,— послав у Манісу на місце його вмерлого брата другого сина Роксоланиного — Селіма, схожого обличчям, волоссям, очима, усміхом па свою матір так, що Сулейман не міг без солодкого здригання дивитися на нього і не надавав йому переваги за життя Мехмеда тільки тому, що той був первородний.
Але життя брало своє. Треба було годувати Стамбул, збирати податки в розкиданих на величезних відстанях землях імперії, карати й милувати. Мехмеда Соколлу відправлено до старого Хайреддіна Барбароси — хай послужить на морі, коли на суші не встеріг султанського сина. Мовби щоб показати Соколлу, як багато він утратив, візиром названо його колишнього товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу, якого Рустем одразу назвав “намиленим” і зненавидів неприховане, чого Ахмед-паша не міг собі дозволити, ненавидячи султанського зятя потай, що, як відомо, набагато небезпечніше. В дивані візири лаялися, здирали один з одного чалми, великий візир, не стерпівши глузувань Рустема-паші, кинувся на нього з кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не став, зневажливо заявивши, що він би відкабетував великому візиру все найцінніше для нього, але, на жаль, воно вже давно відрізане, а голова старого євнуха на являв ніякої цінності.
— Ти, рабе слов'янський,— харчав і пінився череватий євнух,— покажу тобі, як я володію шаблею! Одпанахаю тобі все зайве на пиці, обчищу її, як помаранчу.
— Мов лице — вхід до раю, крізь який увійде лиш моя душа, нікчемний обрубку,— реготав Рустем. — Твоя ж шпетна морда — вхід до нужника. Ти здихатимеш у такій смердючій ямі, що навіть сколопендри й жуки-гнойовики не кинуться на твій труп!
Великий візир, розлючений, кинувся до султана і став кричати, що він віддає державну печать і хай його величність вибирає: він або цей босняк!
Султан вибрав Рустема. Сулеймана-пашу зіслано в Геліболу, де він, лютуючи від безсилля, дожив до дев'яноста років і помер смертю не насильницькою, що могло вважатися неабияким щастям. Другий візир Хусрев-паша незабаром помер голодною смертю від своїх невиліковних хворощів. Помер і великий Хайреддін, звільнивши місце для Мехмеда Соколлу, який несподівано для себе став капудан-пашою. Султан обставлявся людьми, мало не вдвічі молодшими за нього, і вже не міг далі сидіти в столиці.
На східних окраїнах імперії бунтували

читати