Завантажити

сам Коснятип вихопив у віз-ничого рипучі віжки, поцяцьковані срібними накліпками, розвернув сани хвацько, аж полетіли кім'яхи грязі увсібіч, і запросив молодих сідати.
І як тільки князь довів княгиню до саней і вона злягла на килим, бо сісти там було ніяк, а Ярослав притулився до неї, Коснятин відпустив віжки, і коні рвонули з місця так, що важ-котілому посадникові довелося відразу вдаряти тюпака, — тут обидві невидимі вже майже стіни, люду розруйнувалися, розсипалися, з двох боків руннули на сани, змішалися навколо них а криком, вереском, гійканням, диким реготом; над князем і княгинею нависали й миттю щезали довгі бороди, зіпали на них з нерозбірливими криками чорні роти, горіли цікаві очі, одні штурлялися поміж собою, інших жбурляли просто на сани, ще інші намагалися вломити з саней хоч тріску, ще хтось догадався відкабетовувати добренні кавалки коштовного килима, хтось пробував палити килим палахкотючою тріскою; Коснятин на-с'їлу пробивався крізь юрмовище, коні, пирхаючи й мотаючи головами, тягли сани поволі, бо перед ними роїлося від чорних розмаханих постатей, вже посадник шкодував, що не постановив на путі князевій дружину двома рядами, зате Ярославові хоч тепер сподобалося те, як поверталося його весілля, радий він був, що люд зламав ту заборонну незриму межу, яка відділяла його від князя; відчував Ярослав: ото тепер йому тільки й сили, що в отих ошалілих, звихрених, засліплених дурною цікавістю людях, гарно було відчувати, як лякається холодна королівна цих забіяк, горнучись йому до боку, шукаючи в нього прихистку.
І вже на княжім дворі по-юнацькому зіскочив з саней, збадьорено змахнув, майже дружньо, безладному своєму супроводові, отій людській звированості, яка вже виповнила й увесь двір, легко зістрибнув з саней, взяв княгиню на руки, і хоч була велика й незручна в ноші, але проніс її трохи, пробиваючись крізь юрмовище, а княжі люди розкрикували перед ним дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки наведено якийсь лад і утворився вільний прохід до ґанку княжих палат; тоді Ярослав поставив жону на землю, мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала Інгігерда йому руку, і він повів її на перші покладини, бо тільки тілесно доповнений шлюб може вважатися звершеним.
А білі коні з саньми зникли десь так само непомітно, як і посадник Коснятин, та Ярославові не було тепер ні до чого діла, лишався він наодинці з молодою жоною, вперше в житті око в око, рука в руку, і світ замкнувся між ними обома, не існувало більше нічого, все зникло, все забулося, палахкотіли в притемненій ложниці свічки, а їм здавалося, що тільки вони обоє палахкотять і згорають на вогні, який палить людину, поки вона й живе, дає їй найбільшу снагу і водночас відділяє її непрохідною стіною от усього довколишнього.
Так і Ярослав на якийсь час відділився від справ цілого світу і не міг бодай краєм серця відчути, що, може, саме тієї ночі, в далекій далечі, коло Києва на Берестах, вирушав у останню путь його батько — Великий князь Володимир.
Берести стояли вже тоді, коли Києва ще й мало було, вабили тихістю й спокоєм, і князь Володимир так полюбив їх, що звелів вибудувати собі двір у Берестах ще ліпший, аніж у самому Києві. Відпочивав там по ловах у Звіринці, тримав найулюбленіших підложниць також на Берестах, коли ж занедужав, зібравшись іти на непокірливого сина Ярослава, теж заліг у своїх палатах берестових, сподіваючись на скоре видужання, але вже й не підвівся, померши від кольок в боку або ж від божого гніву. Люди рідко заживали тоді за шістдесят літ, однаково великому князеві вже недовго б довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили князеву смерть події явні й тайні. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, то інший син — Святополк, ще й досі перебуваючи в ув'язненні в Вишгородській кріпостиці, знов задумав справу ще лихішу, ніж князь Новгородський. Через вірних людей сповістив Святополк печенігів про те, що князь Володимир виступав з військом проти Новгорода, і покликав їх ударити на Київ, коли покине його князь з своєю дружиною. А щоб не проходити через кріпостиці, поставлені Володимиром по Росі, мали печеніги переправитися десь аж коло Переволочни через Дніпро, пройти Залозним шляхом і підступити до Києва з лівого берега, звідки їх ніхто ніколи й не ждатиме. Так воно й сталося, та тільки хворощі Володимирові зруйнували всі Свято-полкові наміри, знов посилав він своїх вірних людей до печенізького хана, попереджуючи його, щоб зупинив орду, бо й князь, і дружина, і сила-силенна війська — в Києві, і нічого, крім погрому, не здобудуть тут печеніги.
Але на той час князеві Володимиру вже донесено про те, що заворушились печеніги, надходили вісті, що степовики сунуть по лівому березі, тоді .недужий князь покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого Ростова, щоб стати коло батька в тяжку годину, сказав йому брати військо й виступати на Альту, щоб перепинити путь печенігам.
Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б міг дати битву печенігам, але вони, вчасно попереджені Святополком,

читати