Завантажити

знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину, мало не звалив Єловита, гарячко-во висмикнув з піхов широкий свій меч, в один скок опинився коло розшитої пілки, що закривала вхід до княжої опочивальні, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит і довгим .своїм списом, ударив майже наосліп навгінці угрина, поцілив йому між лопаток, Григорій упав, тоді Єловит, висмикнувши списа з тіла отрока, влетів туди, де вів перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого безбородого юнака, в самій сорочці, і, може, й, не розбираючи, князь то чи ще якийсь з його отроків, замахнув списом і вдарив юнака в груди. Той мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
— Наробив же ти, — притишуючи голос, сказав Путьша, — ріж намет, загортай князя, та й гайда!
Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єло-і виту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз іВишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на дих темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на іой світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на циі збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити за-можнішали, багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка — то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам'яті.
Так розпочав свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб'ють безжально й жорстоко.
Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила — Коснятин, посадник новгородський.
Коснятин був старший літами й досвідом за Ярослава, він гаразд відав, що до влади найлегше йти тільки тоді, коли ніщо і ніхто не стоїть між тобою й владою. Між київським столом і Ярославом стояло аж занадто багато людей: усі його брати. Одні були далеко, інші, як Судислав, сиділи тихо, а цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому братові, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й поїхав собі, вважаючи, ніби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що таке зухвальство треба карати, і то негайно й безжально. Отож і підмовив Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне діло тої самої ночі, коли князь Ярослав повів свою молоду жону на перші покладини.
Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботі золото, а в другому нагайку — хай жде достатку, але не забуває про впокорення повсякчасне. Інгігерда, яку князь став називати по-своєму — Іриною, непевно якось усміхаючись, стягла йому один тімовий чобіт, обшитий увесь перлами, потім стягла й другий і відкинула його далеко, а ще далі — гарапника. Стояла на колінах, випнувши груди, розпроставши зігнуті в ліктях руки, загадковий усміх блукав у неї на устах, такий схожий на усміх Забави-Шуйці в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про урочистість хвилини, не став ждати, поки княгиня підведеться і піде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп'янілий від цілоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом він навалився на Ірину, і вже не були вони князем і княгинею, не було в ній нічого від холодної загадкової королівни; підхоплені пожадливістю тілесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грішними, і потонули в темних солодощах, забувши про всі справи світу. Коли ж згодом Ярослав знов, як тоді, з сіней, взяв жону з підлоги, незграбно й невміло відніс її на ложе і при хисткому світлі свічок на мить зазирнув у її пронизливо-прозорі очі, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, він стиснув їй руки, аж вона застогнала, і цього вже стало задосить для нього, він відчув себе бодай трохи відомщеним, одійшов у темряву, подалі від ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
— Чому не ціла?
— Бо дорога далека, —

читати