Завантажити

і забіяцький Торд-старший, який, здається, командував цією дивною виправкою; варяги, хоч і почували с,ебе певніше пішими, їхали досить швидко, хтось добрав їм усім коней однакової гнідої масті, так що ховалися вони за ніччю, і видно було, що їдуть на діло почесне.
Варяги не брали- з собою в дорогу нічого обтяжливого — ні прикрас, ні майна жодного, саму тільки зброю та харчів на два переходи. Та хоч як легкома вирушили з Новгорода і гналися ніч і день за тим, за ким визначено їм було гнатися, все ж довго не вдавалося їм наспіти втікачів; вже й коні потомилися, вже навіть Торд-молодший умовк і схожий став своєю мовчанкою на Ульва, вже знати було, що їдуть вони по дніпровському зливиську, незабаром буде й сам Дніпро або якась з його приток; варяги гнали безжально коней, якщо вони запізняться і насад на Смядині відпливе й опиниться в Дніпрі — тоді їм доведеться повернутися назад, не звершивши дорученого, а це означає зламати своє слово, ще гірше — не отримати обіцяного, обіцяно ж було щедро.
Коли ж нарешті за негустими перелісками забачили варяги поперед себе коротку низочку вершників, поперед якої їхав на білому коні молодий князь Гліб, то вже коні варязькі насилу пересувалися, вони плуталися в густих і високих нежарах, а в князя і його супроводу коні були свіжі, мовби щойно з стайні або з випасів, ішли розмірене, гарно, і видно було, як легко й упевнено віддаляються від переслідувачів, ще й не знаючи про їхнє існування. Що ж буде, коли довідаються? Торд-старший відразу збагнув, що треба діяти вмінням, а не силою, він мовчки показав Ульвові на його лук, спинив загін, щоб дати лучникові спокійніше вицідитись, сказав хрипко:
— Бий відразу в князя. На білому коні.
І чи то Ульв, змучений довгою гонитвою, не поцілив як слід, чи то не дотямкував, куди стріляти, і, вчувши останні слова Тордові про коня, в коня й вицілював, стріла, послана варяговою рукою, вдарила коневі в передню ногу під самі груди, кінь спіткнувся, з усього скоку впав, а Гліб не встиг висмикнути ноги з стремен, його придавило кінським черевом, але він сам зумів вивернутися, вивільнив придушену ногу і тільки тоді відчув дикий біль у тій нозі, а коли спробував ступнути нею — вона не підкорялася. Його люди спиняли своїх конеї коні злякано витанцьовували, хропли, пряли вухами, наперед виліз з своїм конем цікавий повар князів, якого звано Торчином, бо справді походив чи то від турків, чи то з агарян, зназ лиш кілька слів по-руськи, зате готував дивні страви для княжого столу, а ще відзначався великим жонолюбством і непогамовною цікавістю. Мабуть, цікавість попхала його й тепер наперед, але сталося йому зазле, бо князь, забачивши першого спереду, гукнув:
— Подай мені коня!
Торчин під'їхав до князя, але з коня ще не злазив, бо й не зрозумів як слід, чого від нього хоче князь. Тоді Гліб смикнув його за ноги, посинілими від болю й злості губами вже не прокричав, а вишептав:
— Злазь з коня! Швидко! Торчин ізнов не розумів.
— А я? — спитав він, побачивши нарешті стрілу в нозі Глібового коня і з острахом ждучи, може, такої самої стріли й собі межи плечі.
— Злазь! — прокричав князь і потягнувся до меча.
Тоді Торчин злетів з коня, але не на той бік, де стояв знавіснілий князь, а на протилежний, і не зліз, а просто скотився, впав, миттю схопився і пригінці побіг за дерева.
Гліб з великими труднощами заліз у сідло, махнув рукою, погнав учвал, стоячи в однім стремені, а друга нога висіла йому смертельним болем і тягарем. Біль був такий незносний, що довелося перевести коня спершу на рись, а там і зовсім — ступою. Але за той час уже від'їхали від того проклятого місця, де, видно, засіли бродники, що грабували купців, Гліба оточила його дружина, підтримували збілілого на лиці князя, тихо поїхали далі, бо саме тропа вивела їх до берега Смядииі.
Дорогою ціною довелося заплатити князеві Глібу за ту прогайку. Коли він отак ступою наближався до насаду, який ждав їх з сонними гребцями коло берега, збоку, перерізаючи їм путь, полетіли між деревами темні вершники, і тільки тоді збагнув князь, що то не бродницька стріла летіла в нього, що не грабіжникам знадобився його кінь чи там щось, а послано по його голову. Знову пересиливши біль, зірвав Гліб коня до чвалу, підскочив з своїми людьми до насаду, гукнув, щоб помогли йому злізти на землю, князя підтримали під руки, повели чимшвидше на кораблець, Гліб шепотів: “Швидше, швидше, швидше”. Один з дружинників мечем перерубав вірьовку, якою насад прив'язано було до прибережного чорного, з оголеним лапатим корінням в'яза, сонні гребці, прокинувшись, лаштувалися відпихатись од берега довгими важкими весла-ди, але тут приспіла погоня, варяги злітали з коней на скоку стрибали в беззахисний насад з оголеними мечами, і мечі їхні блищали, мов вода, і змивали кров'ю все, що траплялося на путі, а поміж варягами закрутився княжий повар, страш-Яий у своїй ненависті до князя, якого перед цим стільки годував і який зрадливо кинув його посеред чужого лісу на пота-яу. Повар доскочив до Гліба і, перш ніж той

читати