Завантажити

вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здійснюється, варто йому лиш простягнути руку — і все в неї вкладається: зібране військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він...
Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для Інгігерди — Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і рибу цінну; довірені невістипі одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коі ж ще поставлено за умову взяти до Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його поході, — а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому чоловіка свого.
Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
— Довго їздив.
— Зате добре привіз, — смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.
— Не давав вістей з походу.
— Квапилися швидше за всіх вісників.
— Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.
— Від високих жінок — вродливі діти, — засміявся Коснятин.
— Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
— Мати в неї слов'янка. Князя ободритів донька.
— Як їхала сюди? З охотою чи примушена?
— Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також показав, що ждуть тебе великі діла й справи,
— Не вір поганським' звичаям, — пробурмотів Ярослав.
— Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по світі...
— Чи не через тебе?
— Знаєш же, князю, як люблю тебе.
— Готуй весілля, — злагіднів Ярослав, — бо вже в похід треба.
— Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.
— Брат мій тут, Гліб, — сказав невесело Ярослав.
— З тобою йде?
— Ні, супроти.
— Чого ж сидить коло тебе?
— Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні-завтра вирушає па Київ. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядині коло Дніпра.
— І на весіллі не буде?
— Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?
— Вгадав він: справді не було оте князів тільки новгородських, і ти в скорім часі будеш Великим Київським! — вигукнув Коснятин.
— Гріх так мовити.
— Хоч гріх, та свята правда!
— Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді,— сказав, підводячись, Ярослав,— бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добрині. Коснятин став на коліна, знайшов руку Ярославову, поцілував.
— Служитиму тобі вірою й правдото.
— Встань, — невдоволено промовив Ярослав, — негоже так. Одної крові ми. А справа велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.
Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема такої сили на світі, що могла б їх з'єднати.
Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістокі, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто там сидів, що говорив — не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої — посли королівські й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової — Коснятии за посадженого батька, тисяцькі й старости новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, ви-рпджені в важкі багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі — ремісничий люд, з багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було безліч; дарувалося так, щоб по одну руку — княгині, а по другу — князеві, складено хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася закладка з перегородчатої емалі, а на закладці — Юрій-змієборець, святий, на честь якого Названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як убогим і жебракам від княжих щедрот

читати