Завантажити

й путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.
— Ти відмовився сплатити дань.
— А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, як полову. Та й нащо це?
— Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного батька свого, — підвівся, не докінчивши трапези, Гліб. — Як знаєш, брате, а тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, перевищив усіх нас знайомством з різними науками.
Ярослав хотів крикнути: “Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю сидіти, тільки я — і ніхто більше!”, але змовчав, насуплено стежив за гнучким і вродливим князем Глі-бом, який ще сподівався на вдале завершення свого посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми вмовляннями.
— Важко опиратися бурхливому потокові, — сказав Гліб, — а ще важче — потужному чоловікові, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконані рідко або й ніколи не добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.
— Пізно вже, — повторив Ярослав. — І там, і тут зготовлені війська. Опріч того, князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесідуємо, й розпрощався з світом сим.
— О горе нам! — затулив руками обличчя Гліб і швидко вийшов з трапезної.
Ярослав пішов за ним, хотів спитати, чи довго прогостює, ал“ той ішов надто швидко, гнатися ж за ним старшому братові не личило. Звелів тільки: якщо молодий князь захоче вдосвіта від'їздити, то не відчиняти йому воріт. Хай ще побуде тут день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат, навіть незгодний з тобою, все ж тут, і люди бачать і знають, і вже в них веселіше на душі.
Гліб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може, сподівався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цілий день молився він ревно в церкві, а Ярослав тим часом їздив по Новгороду, оглядав, може, востаннє, все наготовлене до війни проти батька і лютився незмірно на Коснятина, що так довго бариться за морем.
І мовби вичарував тою злістю своєю прибуття Коснятинове, та ще й прибуття щасливе!
Князь був на торговищі, скаржились-бо йому новгородці, що купці захожі луплять по три шкури за все, і вже за кадь жита правлять по п'ять гривен, а віз ріпи — нечуване діло! — продають за гривну, хоч що таке — ріпа? Вода! Вже бували випадки, що чорний люд громив багаті двори й купецькі заїзди, розповзалися лихі чутки, з'явилися знамення, які віщували лихо. Так, хтось бачив після перших півнів зникому, летючу світлість на небі в тій стороні, де лежить Київ, а ще були такі, хто спостерігав на небі три сонця, три місяці, також зорі, що взаємно знищувалися.
Ярослав велів одправляти молебні в храмі Софії,, та знав ще й те, що самі молебні не поможуть, бо поганства в Новгороді було набагато більше, ніж християн, та й не самими молитвами живе чоловік, треба йому й жита, треба й одежини. Тож сам їздив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й своїми варягами, чинив скорий суд і розправу над хапугами й здирцями і хоч ламав тим право новгородське, яке забороняло князеві самочинні суди в самому городі, але з огляду на стан військовий роблено для Ярослава поступку, та й треба визнати, що суди Ярославові були справедливі, бо керувався він єдиною хіттю: бодай трохи довести до втихомирення в збуреному, головному, набитому військом, стягненим з волостей, городі.
І ось тут, на торговищі знайшли Ярослава нарочиті, які стерегли підходи по Волхову, прискакали кінно, в кілька голосів одразу закричали ще здаля, порушуючи звичай і порядок:
“Князю, пливуть лодьї!”
Так і став Ярослав на головному вимолі, вдягнений у просту полотняну одіж, ще не зігнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тільки й було на ньому, що багатий пояс з коштовною зброєю та ще чоботи м'якого тіму, зелені, шиті жовтим шовком, бо любив князь вигідну обувку.
А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель — паруси шовкові, чардак муравлении, сходні золоті, за кораблем довгі варязькі лодьї числом чотири і кілька стругів новгородських. Королівський штандар майорів на кораблеці — жовте з синім, і на вимолі теж стало знамено Яроедавове — архангел Гавриїл на блакитному тлі, а воєвода Буднй, який знав звичай, вже розпорядився заквітчати пристань зеленим гіллям, приготувати жито, щоб посипати його під ноги королівні чужоземній, прийшлій княгині їхній, а також привезти з княжих комір хутра, щоб пройшла по них невіста, бо завжди повинна м'яко ходити по цій землі.
Так і зроблено. Ярослав зсів з коня й стояв, трохи розставивши ноги, наче боявся, що повернеться давня хвороба і не втримається він, упаде, а кораблеця дзвеніла зброєю невелика, але до лиха загрозлива варязька дружина, потім показалася й невіста: висока, русява, чистолиця, одягнена в довгі дорогі шати, блакитні й жовті, як королівське здамено в неї над голевою, коло невісти виріс пишний і усміхнений

читати